Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Після того як ми придбали магнітолу, я сам вирушив у найближчий супермаркет і накупив там пива, каліфорнійського вина, фруктів та соків. А також продуктів, із яких можна було на перший раз приготувати пристойні сандвічі. І тільки тоді ми з Юкі попрямували на пляж, полягали одне біля одного на матах — і до самого вечора розглядали море й небо. Майже ні про що не говорили. Тільки іноді переверталися з боку на бік і, віддавшись плинові часу, нічогісінько не робили. Сонячне проміння навдивовижу щедро лилося на землю й обпалювало пісок. Вітер із моря — м’який, лагідний і трохи вологий, — ніби похопившись, іноді погойдував листям пальм. Я раз у раз впадав у дрімоту й кожного разу, коли раптом прокидався від голосу людей, що проходили мимо, або подуву вітру, запитував себе: де я? «На Гаваях», — переконував я сам себе, хоча й не відразу це вдавалося. Піт, перемішаний із олією для засмаги, стікав по щоках і скапував із вух на землю. Різноманітні звуки то накочувалися, то відступали, як хвилі. Іноді до них домішувалося биття мого серця. Здавалося, ніби й моє серце — одна з великих стихій на Землі.

Я ослабив гайки, що скріплювали голову, й зняв напруження. Перепочинок…

Обличчя Юкі помітно змінилося. Це сталося тоді, коли вона зійшла в аеропорту з літака і його торкнулося тепле, м’яке гавайське повітря. Спустившись із трапу, вона зупинилася, заплющила очі від нестерпно-сліпучого сонця, глибоко вдихнула, а потім розплющила очі й глянула на мене. Саме тоді напруження, що досі тонкою плівкою вкривало її обличчя, безслідно зникло. На ньому не залишилося ні побоювання, ні роздратування. У тому, як вона поправляла волосся на голові, як загортала у фантик жувальну гумку й викидала, як без будь-якого приводу здвигувала плечима — у всіх цих завжди недбалих жестах тепер проглядала легкість і природність. Більше того, я всім серцем відчув, як жахливо складалося досі її життя. І не тільки жахливо, але й навіть неправильно.

Тепер, коли Юкі лежала на пляжі в тісному мініатюрному бікіні, з підібраним догори волоссям і в темних окулярах, визначити її вік не вдавалось. Її тіло все залишалося дитячим, але її нові природні манери, спрямовані на самовдосконалення, змушували вважати її набагато дорослішою для своїх років. В її тонких руках і в струнких, але не тендітних ногах вчувалася якась сила. Як тільки вона рішуче витягувала руки й ноги — навколишній простір, здавалося, розширювався на всі чотири сторони. «Зараз вона переживає найдинамічніший етап свого росту, — подумав я. — Бурхливо й стрімко дорослішає».

Ми натерли спину одне одному олією для засмаги. Спочатку Юкі мені. «Яка величезна спина!» — здивувалася вона. Такого мені раніше ніхто не казав. Вона була першою. Коли я натирав її, від лоскоту вона аж звивалась усім тілом. З-під підібраного догори волосся виглянули маленькі білі вуха й потилиця. І я мимоволі всміхнувся. Бо здалека її тіло на піску здавалося настільки дорослим, що я навіть здивувавсь, і тільки потилиця видавала недоречні ознаки її юного віку. «Вона ще зовсім дитина», — подумав я. Як не дивно, жіноча потилиця відображає прожиті роки так само, як річні кільця вік дерева. Та якби мене спитали, чому і що при цьому змінюється, — я не зумів би як слід пояснити. І все-таки у дівчини — дівчача потилиця, а в зрілої жінки — потилиця зрілої жінки.

— Спершу треба поволі засмагати, — сказала Юкі повчальним тоном. — Спочатку в затінку, потім на осонні, а після того знову в затінку. Бо інакше обпалитеся. Шкіра візьметься пухирями і від них залишаться шрами. І буде у вас страшнючий вигляд.

— У затінку, на осонні, у затінку, — повторював я, натираючи її спину кокосовою олією.

Ось чому нашого першого півдня на Гаваях ми пролежали здебільшого у затінку пальм, слухаючи диск-жокея на FM-діапазоні. Час від часу я залізав у море, плавав, а потім заходив у бар під тентом і пив крижано-холодну «Пінья-коладу». Юкі не купалася. «Спочатку — повне розслаблення!» — заявила вона. І весь час смоктала ананасовий сік, а також потроху кусала хот-доґ із гірчицею та маринованими огірками. Велетенське небесне світило, зафарбовуючи обрій кольором томатного соусу, вже опускалося в море, прогулянкові пароплави запалили вогні на своїх щоглах — а Юкі все ще лежала на пляжі, насолоджуючись останнім сонячним промінням.

— Ходімо додому, — сказав я. — Сонце заходить, і живіт присох до спини. Трохи прогуляємось і з’їмо де-небудь нормального гамбургера. Справжнього гамбургера — із соковитого м’яса, щедро приправленого кетчупом та смачно підсмаженою цибулькою…

Юкі кивнула, але не встала на ноги, а сіла навпочіпки, вдивляючись у море. Ніби жаліючи за рештками дня. Я згорнув мати і взяв на плече магнітолу.

— Не турбуйся, — сказав я. — У нас є ще завтра. Ні про що не думай. А як скінчиться завтра — буде післязавтра.

Вона підвела на мене очі й усміхнулася. Я простяг їй руку, вона міцно схопилася за неї і підвелась.

29

Наступного ранку Юкі сказала, що ми їдемо на зустріч із мамою. Оскільки нічого, крім материного телефонного номера, вона не знала, то я подзвонив на нього, коротко відрекомендувався і спитав, якою дорогою туди найлегше дістатись. Її мати винаймала котедж недалеко від Макахи. «Півгодини на автомашині від Гонолулу», — пояснила вона. «Гадаю, ми навідаємося до вас після першої», — сказав я. Після того я подався до найближчого пункту прокату автомобілів і позичив «Міцубісі-лансер». Нічого й казати, подорож видалася приємною. Ми ввімкнули радіо на всю потужність, відчинили всі вікна — і мчали автострадою уздовж морського узбережжя зі швидкістю сто двадцять кілометрів на годину. Сонячне світло, морський солоний вітерець і пахощі квітів супроводжували нас усюди, де ми опинялися.

— Невже твоя мати живе сама? — раптом поцікавився я.

— Навряд! — ледь скрививши губи, відповіла Юкі. — Так довго за кордоном вона сама не могла б дати собі ради. Бо дуже непрактична. І без чужої допомоги їй не обійтися. Б’юсь об заклад — живе разом із коханцем. Як і тато. Пам’ятаєте того «голубого», що був у його домі? Вилощеного неприємного молодика, що, напевне, тричі на день приймає ванну і двічі переодягається.

— «Голубого»?

— А ви хіба не знали?

— Ні, не знав.

— Що за дурість! Та на нього досить глянути, щоб усе зрозуміти, — сказала Юкі. — Я не можу сказати, тато такий же чи ні, але що той молодик «голубий» — це точно. На всі двісті відсотків.

Радіо заграло «Roxy Music», і Юкі збільшила гучність.

— Мамі здавна подобаються поети. Хтось із молодих хлопців — відомих поетів чи лише початківців. Вона любить, аби він свої вірші декламував за її спиною, коли вона щось робить — скажімо, плівки проявляє. Вона на цьому схибилася. Дивна схильність. Які вірші поет читатиме — їй байдуже. Тільки б читав. Схоже, ніби вона на смерть до нього прив’язується… Краще вже було б, якби тато вірші писав. Та, як не крути, поета з нього не вийде…

«Дивна сімейка» — знову подумав я. Космічні Робінзони. Письменник-відчайдух, геніальна фотохудожниця, дівчина-медіум, «голубий» учень і коханець-поет… От тобі й на! Власне, яке місце я посідаю, яку роль виконую в цій екзальтованій, як під час приступу галюцинації, розширеній сім’ї? Може, клоуна біля дочки, що не в ладах з цим світом?.. «Та перестаньте!» — подумав я. Я тут довго не затримаюсь. У мене перепочинок. Зрозуміло? Перепочинок скінчиться — я мушу повернутися до розгрібання кучугур і не матиму часу з вами гратись. Усе це — тимчасове. Коротенький епізод, не пов’язаний із основним сюжетом. Цей епізод скоро дійде до свого кінця. Після того ви займетеся своїми справами, а я — своїми. Мені до душі простіший, зрозуміліший світ.

Як і радила Аме, перед Макахою я звернув праворуч з автостради та якийсь час проїхав у напрямі гір. Обабіч дороги траплялися раз по раз нетривкі хатини — здавалося, що перший великий тайфун геть-чисто позриває їхні покрівлі. Та незабаром вони скінчились і спереду показалися ворота до району суцільної забудови. Сторож-індієць, який чергував у будці, запитав, куди ми їдемо. Я назвав номер котеджу Аме. Сторож подзвонив кудись по телефону й, повернувшись до нас, кивнув.

— Гаразд, заїжджайте.

За воротами, куди око сягало, тяглися дбайливо доглянуті лужки. Кілька садівників, роз’їжджаючи на візках для гольфу, мовчки підстригали газони й крону дерев. Над травою раз у раз спурхували жовтодзьобі пташки. Одному із садівників я показав адресу матері Юкі й запитав, де це. «Там!» — відповів той і тицьнув пальцем убік — туди, де виднів плавальний басейн і купка дерев на газоні. Чорна асфальтована доріжка огинала басейн великим півколом. Я подякував садівникові й погнав по ній автомашину. Спочатку ми спустилися з одного пагорба, потім піднялися на другий — і під’їхали до будинку в сучасному стилі, пристосованому до тропічного клімату. Його двері виходили на веранду, під піддашшям гойдалися на вітрі металеві дзвіночки. Будинок щільно обступали екзотичні дерева з екзотичними плодами на гілках.

Ми з Юкі вийшли з автомобіля, піднялися по сходах і подзвонили у двері. Сухий перегук металевих дзвіночків під подувом напівсонного вітру навдивовижу гармонійно змішувався з музикою Вівальді, що линула з навстіж розчахнутих вікон. Секунд через п’ятнадцять двері відчинились — і перед нами з’явився чоловік. Засмаглий білий американець не дуже високого зросту, без лівої руки від самого плеча. Міцної статури, з вусами й борідкою, що надавали йому задумливого вигляду. У збляклій строкатій сорочці навипуск із короткими рукавами та спортивних шортах, із гумовими капцями на ногах. Приблизного мого віку. Не красень, але гарний з лиця. Як для поета — здається, надто кремезний. А втім, у світі трапляються і кремезні поети. В цьому нема нічого дивного. Адже світ широкий.

Чоловік глянув спочатку на мене, потім на Юкі, відтак іще раз на мене й, ледь-ледь схиливши голову, всміхнувся.

— Hello, — привітався він тихо англійською. А потім японською: — Коннітіва[26].

І потиснув нам руки — спочатку Юкі, потім мені. Не дуже сильно.

[26] Добрий день.