Легенди Старокиївські: читать начало книги онлайн

– Веди-но, Марійко, до Святої Софії.

В Марійки від здивування аж очі круглими стокротками розквіли:

– Проти ночі, бабусенько? Таж я боюся? І не бачу нич! – Й до старої тулиться, – Ще, може, й відьму спіткаємо! Або кам’яна баба з грузів устане та проти нас руки наставить!

А баба своєї:

– Е, не базікай! Бачу – не бачу! Коли не бачиш ти, дитино, то я й полапки, Біг дасть, шляху триматимусь. Ще й тебе доведу. П’ятдесят і вісім літ до Святої Софії в сю ніч святу ходжу. Тринадцять мені було, як сиротою лишилась, як і ти, доню, й з того часу в Господа на харчах живу. Тож не можна мені цієї ночі у Святій Софії не бути. Не можна! Сьогодня ж, Марійко, ніч Христова, Воскресна ніч дивна. Ти ж таки велика. На семий вже тобі пішло, то ж мусиш знати, як з-під каменя Христос встав і світ звеселив.

І щоб сном не зморило дитину, щоб не вишукувала собі страхів у темряві, розповідає баба дівчинці про Паску Велику. Давнина! Ані ще князя Ярослава тоді не було, та де, ані Києва самого!

«Земля була пуста й порожня, – мов намистину в гапт, вставляє стара з Письма, що в церкві чувала, в своє оповідання.

Тільки по самій середині землі – святе місто Єрусалим стояло, оподаль – села… Як же містові без села жити? Назарет з Віфліємом, як дітки до матері, до Єрусалима тулились. Маленькі були, вбогі, от як наша земляночка в бур’янах, – у лісах ховалися. Та ще: далеко-далеко від них – місто грішне, Вавилон, було. А в ньому сама татарва жила й грізний хан їхній – Ірод на наймення – панував…»

Так пізнавала Марійка благу вість євангельську й простодушно її приймала до серденька: як же не вірити, коли бабуся кажуть?

– А ще раз, бабусенько, розкажіть про вхід Христов до Єрусалима.

– Таж щойно розповідала!

– Але ще! Ще раз!

– Кажу ж: саме тоді Спаса в Єрусалимі святкували.

– Спаса, бабусю? Це тоді, як солодкі макагиги та мед золотий від «душ добрих» дістаємо?

– Та не коли ж!

– Йой, як гарно! – стрибає мала. – То – найгарніший день у світі! – й немов на власні очі бачить те панство, що – тоді! – до Єрусалима з’їхалось. У золоті, у корзнах, самоцвітами оздоблених, у бармах золотих. Коні – як змії, пардусів слуги на ретязях провадять. Бо ж де панство на святкування з’їхалось, – як же там без ловів? А як полювання – то, річ видима, і котюги ловецькі, й пардуси сорокаті.

Баба згадує ще перекази, що сама в дитинстві чула від старців зрячих, що тих котюг-пардусів по стінах – казали – намальовано у Софії – скрізь по сходах, що церкву з палатами княжими колись споювали.

– Таж звісно: ігрища, – нав’язує баба квітку за квіткою в різнобарвний вінок своїх уявлень, – Гудці різні на пищалях, жоломіях та бандурах красних скрізь на майдані вигравають. Танцюристки панству на потішення, рукави додолу поспускавши, танцюють – різне виводять! Хлопці на тичку височенну, гладесеньку, мов вевириці видираються. А Христос, Господь наш, тим часом до брами Єрусалимської підходить. Золотою Брамою вона звалась, як і наша. Бо ж уважай, доню, наша саме по тій Єрусалимській – рисочка в рисочку побудована, бо ж так наш князь Володимир звелів… І як пройшов Христос Золотими ворітьми Єрусалимськими – у ту ж мить нестемнісінько вони самі собою зачинилися. І з того часу, ой Господи! – ніхто й ніколи їх відчинити не може. Тільки як страшний суд наступить, от тоді знову сама собою відчиниться Золота Брама й знову з нею у славі своїй Христос вступить.

А до тієї брами, дитино, провадить хідник підземний, через всю землю з нашої Лаври святої проритий. Й ніхто не знає, де саме його вкрито. Ніхто й не знайде його, крім душ праведних тих ченців лаврських, що під землею відпочивають. А вони тим ходом простісенько до Єрусалимських Золотих Воріт прийдуть і з Христом у царство Боже увійдуть.

І справді жебрачка помацки веде за собою Марійку, бо та вся з цілою душею в чарівну казку поринає, що й в ясний день дороги б не бачила: вона дивиться-бо лише в те місце пітьми, відкіль виходять бабині слова. Тим часом знає, бо ж чула не раз, що буде далі.

– Йой, кажіть, бабусю, кажіть! – враз подасть голос, як баба замовкне.

– Ірод-хан саме тоді звелів поставити в храмі Єрусалимському на наругу люду християнському бога скотього Велеса, а з ним іще Семаргля і Мокош погану. Христа ж звелів розп’яти, за його добру науку. Мовляв: якби всі люди добрими мали буть, – то й жити ж тоді не можна татарам. Бо ж як тоді церкви Божі палити? Міста християнські плюндрувати, люд хрещений у неволю завдати?..

Вже улогою горою в байрак попід Кудрявцем вийшли баба з дівчинкою, вже ось-ось недалеко й «жидівське місто», що біля Львівської брами. Чути вже й пси явкотять. Марійці стає лячно: жидовини ж бо, як і татари, однаково «невірні». Що, як їх з бабусею схоплять та й поженуть до Вавилона Іродові-ханові служити! Таж баба бере осторонь Жидівської слободи. Обходить стежечкою очертом, і страшна слобода зникає в темряві, як сон лихий. Вже по ній. А там вже незабаром і Софіївські мури темним островом з оксамиту ночі виходять. Один бік церкви великої, мов широкі уста, до неба зітхають, другий – ницо в звалищах лежить грузом. Але вдень ще видно, що з різнобарвних пругів складались ті стіни могутні. І такий в них гарний рожевий колір тих пасів, що між ними ще різні прикраси-малюнки пороблено! Так любить Марійка той рожевий тон й велику-велику Матір Божу, що на стіні дрібними зірочками-камінчиками «вигаптовано». Любить Марійка ту «мусію нерушену», й тут вже їй нічого не страшно. Чого ж боятись, коли тут сама Матір Божа стало на молитві за весь люд хрещений перед Господом стоїть? Це ж вона, як говорить бабуся Марія, «є Царства Стіною Нерушимою»! І три зорі там намальовані… Ще б пак не знала їх Марійка! Ніби й вночі бачить: на обох раменах та над чолом сяють!

– Бабусю, це ж бо вони зійшли з неба й так вже тут залишились, коли Ясний Ангел Святій Діві об’явився? Чи…

Чиїсь кроки… Чужі! Не Марійчині й не бабині будять тишу Софійського подвір’я.

– Хтось тут ходить, бабусю, – шепотить Марійка.

– Вітер, дитино, – хитає головою стара, – Торішній лист чухрає. Нині-бо лише вітер на прощу сюди приходить. Та ще те листя сухе, що жене поперед себе, як примару тих дзвінких гривен срібла Володимирового з його знаком… – Й згрібає бабуся палицею сухий лист, що справді скрізь купками лежить, – Бач, скільки його тут отой пустун понаносив. Веснонька ще не встигла поховати під килимом нового зілля.

– Бабусеньку’! Таж іде хтось… До нас іде! Ну, і як ви не чуєте?

Чує й стара: шовг-шовг та й зацокотить об плити залізна палиця. І знов шовг-шовг. Вправне вухо старої впізнає; не молода людина наближається, ще й каліка, бо ж на одну ногу припадає, другу тягне.

– Не бійся, дитино: це наша сестра-жебруща, – Й гукає вголос: – Всякий дух най хвалить Господа! Йди, йди, душе християнська. Більше нас буде на Святе Воскресіння в Святій Софії зруйнованій.