Легенди Старокиївські: читать начало книги онлайн

Так і зникли дівчата. І в палаці ніхто не здивувався, що зоста спізнилася з базилевсовими внуками. Зненацька-бо зірвалась над морем велика хуртовина й так море розколисала, немовби й самий пагорок, що на нім лежить Візантія, поглинути хотіла. Розважна і мудра молоденька Анастасія, й не повезе вона морем «порфирородних» в таку непогодь. Таж серед ночі, однак, всю Візантію схвилювала звістка, що розбився човен, в якому вийшла в море Анастасія по царевих внучат. Тіла й не шукали, бо ж довідались, що навіть не допливла зоста до цілі: розбився човен, мабуть, в чорториї під «Вітровими скелями». Відслужили довгі похоронні служби по її душі. Про невільницю ж Елевтерію навіть ніхто не згадав. А Юстиніан швидко знайшов потішення в думці: як Дафне злякалась на смерть кохання Фойбоса, так і ця молода зоста, засліплена чеснотою пересадною, не могла від любові Юстиніанової відмовитись, але жити без неї не схотіла…

І нікому не впало на думку шукати втікачок.

Без небезпек і перешкод дійшов «ченчик Анастасій» до порту, саме вчас зголосився на кухарчука в корабельній пекарні й без затримки відпливла Анастасія в широке море з молитвою радісної подяки Господові за визволення. Бо ж це вже почалася її путь спасіння.

Грає вітер парусами, лопоче корабельними вітрилами, та виспівує поміж щоглами пісню волі, мирна хвиля під корабель стелеться, в повітрі пливуть чайки та петрики. І всі лагідно промовляють до Анастасії:

«Так, так. Це почалася твоя дорога спасіння. Не турбуйся нічим, душа Божа, бо ж часть блага собі вибираєш, що не відніметься від тебе. Твоїм кораблем керує пустинник святий, старчик Хрисант».

І день за днем коливалась на хвилях Анастасія в праці сталій, в мислі добрій, в молитві світлій. Увечері спокійно чудується, як море гасне в золотім усміху, вночі бачить, як в сяйві місячнім хвильки тисячами уст розсвічених співають хвалу Створителеві, а перед світанком, на облавок спершись, слухає, як тихо дихає відпочиле за ніч безмежне море. І тремтить радістю чисте дівоче серце, що зливається з вільною природою, яка ніде не буває такою чистою, як у просторому морі.

Так і незчулась Анастасія, як перебігли дні її подорожі. Здивувалась, коли біля неї збігся гурток мореплавців, що вдивлявся у далині на Александрію, яка, немов Афродіта, вся рожева в заході сонця, вставала з морської блакиті. Дяка ж Приснодіві, ціль вже досягнута…

Але Анастасіїну молитву перетяв дотик жилавої руки старшого кухаря, що зненацька лягла їй на рамено. Оглянулась і затривожилась: буде сварити, мабуть, щось не догляділа, чогось не доробила. Аж ні: веселе чорне обличчя мурина-кухаря радіє, дихнувши повітрям рідної Африки.

– Ха-ха! Чого ж ти, хлопче, здригнувся? Не бити, а нагородити тебе хочу. Був ти й слухняний, і роботящий. Поведу тебе в Александрії до такої корчми, що тобі ані не снилося. Питимеш, скільки в тебе вміститься… І їстимеш по зав’язку. Я – платитиму за все, що з’їси!

– Я тобі таких маківників куплю, що й пальці облизуватимеш, – озиваються інші моряки, що встигли полюбити милого хлопчика, готового кожному послужити.

– Але!.. Що йому з тих маківників!.. У хлопця вже на губі вус витикається. А він йому – макагиги!.. Що ж, не знаю я, де в Александрії найліпші флейтистки проживають?

І сперечались мореплавці, як потішити «хлопчину Анастасія». А в нього аж сльози виступили на почервонілі щічки. Таж «скромність недосвідченого» завжди викликає зацікавлення й дотепи. І тільки темне слово керманича розігнало розвеселених моряків по їхніх місцях. А дівчину затримав лагідний, немов жіночий голос:

– Стривай, хлопчику!

Перед нею була присадкувата постать, огорнена темним плащем.

Звикла до палацових світличників, Анастасія з першого погляду пізнала по зморшках обвислих щік євнуха. І зблідла страхом. Бо ж холодом стисло їй серце, а здриги впали на ціле тіло:

«Так ось: коли вже на досяг руки її мета, коли вона – вже на самім порозі витуженої Тебаїди, – сягає по ній рука ненависної Візантії! Мати Божа!»

Таж подорожній євнух не хапає її за руки, не гукає на людей, щоб затримати втікачку. Глянула на пальці: не має персня з сигнетом, що уповноважував би його «в імені благочестивого». І відлягло Анастасії від серця.

– Не знаю, хто ти, вільний чи раб, – тихо говорив тим часом євнух, – але старець праведний, що бачив його я вночі, наказав мені бути тобі до помочі. Я – до твоїх послуг.

Що має сказати дівчина? Може, тому за раба приймає її подорожній, що має вона проколені вуха? Таж і архонтиса Ельга була в ковтках і чоловіки в її почеті мали сережки в вухах. Сказати, що вона – з Русі? Починати нове життя з неправдивого слова?

– Ні, я не невільник…

– То й добре. Але, коли б і невільником був, я б викупив би тебе.

– Спасибі за ласку й за добре слово. А чи ж не сказав тобі, отче, той добрий старець свого наймення?..

Та не встиг євнух відповісти: покликано кухарчука до начальника. Там виплачували найнятим силам, щоб могли враз, щойно до берега пристануть, відпустити їх, аби не мати клопоту з доглядом у веселих портах. Моряк-бо – слухняний в морі, а на суходолі втрачає карність.

І щойно виступила Анастасія на твердий ґрунт, знову станув при ній подорожній євнух.

– Дивне було його наймення: Хрисант, – відповів він аж тепер на запитання. І сказав він: нагадай ці слова: «Хто хоче йти за мною, най покине батька і матір свою…»

– Куди ж маєш іти, дитино моя?

Побожно схилила голову Анастасія. І вирішила не йти до рідного дому, щоб зустріч з батьками не вибила з рівноваги думок її та не розм’ягчила б серця. Відчула, ніби стара ряса притулилась до неї ласкаво, а в душі прозвучало урочисто й певно:

– Іди з ним, дитино!..

І пішла шляхотна зоста з незнайомим євнухом.

Був то александрійський списувач. Повертав з далекої подорожі, куди посилав його найбагатший александрійський продавець книг за рідкісним списом «Одіссеї». Таж праця переписувача поганських книг не перешкоджала вченому євнухові бути християнином, що кожному й при кожній нагоді намагався помогти в біді.