Коханець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

То було за кілька місяців до нашого остаточного розлучення: Сайґон, пізній вечір, ми на терасі нашого будинку на вулиці Тестар. До теж з нами. Я дивилася на матір і ледве її впізнавала. А потім раптом, ніби все стерлося, спалахнуло, і я побачила замість матері якусь незнайомку. Переді мною була чужа жінка, вона сиділа на місці матері, але нізащо не могла бути моєю матір’ю. Стуманілим поглядом вона втупилася в парк, в якусь одну точку, мовби чекала чогось невідворотного, чого я зовсім не помічала. У її рисах, її погляді струменіла молодість, вона світилася щастям, хоч і намагалася притлумити це в собі через звичну соромливість. Вона була така вродлива! Поруч з нею сиділа До. Та, здавалося, що До нічого не помічала. А я злякалася не материної краси, не щасливого виразу на її обличчі, а зовсім іншого: хтось сидів тут замість неї, а я й не завважила, коли сталася підміна, я ж знала, що ніякої іншої жінки тут бути не могло, тільки вона, але раптом зникла саме її неповторність, ідентичність, і я не знала, у який спосіб можна було її повернути, чи щоб вона бодай почала повертатися. Ніким було заповнити її оболонку. Я божеволіла при здоровому глузді. Хіба закричати. І я закричала. То був слабкий крик, безсиле волання про допомогу, але він таки проломив той лід, у якому заклякла вся сцена. Мати озирнулася.

Я заселяла все місто тією жебрачкою з вулиці. У всіх жебраках на вулицях, на рисових полях, на стежках, що помережили Сіам, на берегах ріки Меконґ я впізнавала ту, якої так жахалася. Вона приходила звідусіль. І хоч би звідки йшла, завжди прямувала в Калькутту. Вона спала у затінку цинамонових дерев на шкільному подвір’ї. А над нею завжди схилялася моя матір, вона доглядала за її ногою, поточеною червами і обліпленою мухами.

Поруч із жебрачкою — як вічний супутник, маленька дівчинка. Жебрачка пройшла, вже дві тисячі кілометрів, несучи її на руках. Вона зовсім не хоче тої дівчинки, вона віддала б її — нумо, беріть. У неї нема більше дітей. Жодного. Усі померли або покинуті — ціла юрба за її довге життя. А дівчинка, що спить під цинамоновими деревами, ще жива. Вона проживе довше за всіх. І помре в будинку, у мереживній сукні. І її будуть оплакувати.

Ось вона йде краєм рисового поля похилою стежкою, вона кричить і сміється на все горло. У неї такий дзвінкий сміх, від якого, напевно б, і мертві прокинулись, будь-хто прокинувся б, якби почув цей дитячий сміх. Вона цілими днями вештається біля бунґало, у бунґало живуть білі люди і вона пам’ятає, що вони дають жебракам поїсти. Та якось рано-вранці вона прокидається й вирушає в дорогу, одного дня вона йде геть, ви ще побачите чому, вона йде у напрямку гір, перетинає ліс і пробирається стежками, що пролягли уздовж хребтів Сіаму. Можливо, вона побачила жовтаво-зелене небо над долиною, з того боку гір, і ця картина веде її через гори. Потім починається спуск до моря, до кінця. Цибатими кроками вона швидко спускається лісистими схилами. Іде все далі й далі. Через зачумлені, попалені спекою місцини. Сюди не долітає цілющий вітерець з моря. Тільки монотонний дзумкіт комарів та мертві діти, та дощі із дня в день. І ось нарешті дельта. Найбільша дельта на землі. Вкрита чорним намулом. Тягнеться до Чіттаґонгу. Вона пройшла, лісові стежки, чайні плантації, червоні від сонця, і тепер сходить у дельту. Вона йде в напрямку, за яким обертається земля — віддаленим, випуклим, східним. Одного дня вона опиняється перед морем. Вона кричить, сміється своїм кудкудакаючим, дивовижним пташиним сміхом. Із Чіттаґонгу пливе джонка; рибалки, заслухані сміхом дівчинки, охоче беруть її з собою, і ось у цій компанії вона перетинає Бенґальську протоку.

А потім, потім її знову бачать біля міських звалищ у передмістях Калькутти.

Відтак вона губиться. Потім з’являється знову. В тому самому місті, за будівлею французького посольства. Сита, умиротворена, вона спить серед парку.

Там вона проводить свої ночі. А на світанку йде на берег Ґанґу. Вона завжди весела і завжди сміється. І нікуди більше не йде. Тут вона їсть, спить, тут уночі так свіжо й затишно: вона поселилася в парку під олеандрами.

Якось у той парк потрапляю і я. Мені сімнадцять. В англійському парку Калькутти будівлі посольств, оточені садами, ідуть мусонні дощі, тенісні корти пустують. Вздовж берега Ґанґу регочуть прокажені.

Ми робимо зупинку в Калькутті. Аварія на рейсовому пароплаві. Щоб згаяти час, ідемо в місто. Наступного дня, увечері, ми відпливаємо.

П’ятнадцять з половиною років. У Садеку чутки ширяться швидко. Навіть це вбрання — хіба воно не волає про безчестя. Що за мати, вона нічого не розуміє, не зуміла дівчинку виховати як слід! Бідна дитина. Ви тільки погляньте на цей капелюх, а ця помада на губах — усе це щось та означає, навряд чи вона така вже й безневинна, старається привабити погляди, приманити гроші. А її брати — негідники. Кажуть, що він китаєць, синок мільярдера, вілла на березі Меконґу, із синіми кахлями. Батька це зовсім не тішить, для свого сина він бажав би кращої партії. Родина білих пройдисвітів.

Всі називали її «дама», вона прибула із Саваннакета. Її чоловіка перевели до Вінглонґа. У Вінглонґу її не бачили цілий рік. А все через того юнака, заступника адміністратора у Саваннакеті. Їм не можна було більше кохатися. І тоді він застрелився. Чутка про цю історію дійшла аж до Вінглонґа. Того дня, коли вона від’їжджала з Саваннакета у Вінглонґ, — постріл у серце. На площі перед факторією, серед білого дня. А все тому, що через своїх маленьких донечок і свого чоловіка, якого переводили у Вінглонґ, вона сказала йому: цьому треба покласти край.

Це відбувається щовечора в Шолені, у кварталі з лихою славою. Щовечора ця мала грішниця йде туди і віддає своє тіло пестощам брудного китайського мільйонера. Вона ходить у ліцей разом з іншими білими дівчатками, з юними білими спортсменками, що вчаться плавати кролем у басейні спортивного клубу. Одного дня їм наказують більше не розмовляти з донькою вчительки із Садека.

На перерві вона стоїть сама і дивиться на вулицю, спершись спиною об паркан. Матері вона про це не каже. Вона й далі приїздить до школи у чорному лімузині китайця. Дівчатка з цікавістю дивляться, як вона від’їжджає. Жодна з них не порушить наказу. Більше до неї ніхто не промовить ані слова. Ця ізоляція пробуджує спогад про даму з Вінглонґа. Тоді дамі було тридцять вісім. А дівчинці — десять. А тепер, коли вона про це згадує, їй уже шістнадцять.

Дама сидить на терасі і дивиться на проспект уздовж Меконґа, я бачу її, повертаючись з молодшим братом з недільної школи з катехизисом у руках. Її кімната розташована в центрі великого палацу з критими терасами, а палац стоїть серед парку олеандрів і пальм. Однакова відстань відділяє даму і дівчинку з плескатим капелюхом від людей у факторії. Вони обидві дивляться на довгі вулиці, на річку. І обидві такі схожі між собою. Обидві відкинуті. Самотні, мов королеви. Їх зневажають — це зрозуміло само собою. Вони обидві приречені на немилість через власні тіла — тіла, пещені і обціловувані їхніми коханцями, кожна віддана анафемі, бо пізнала насолоду, від якої можна вмерти, так вони кажуть, умерти загадковою смертю з коханцями, але без кохання. Йдеться саме про цей потяг до смерті. Смерть витає довкола них, шириться з їхніх кімнат, така потужна, що про неї знає усе місто, знають у факторіях, у районних містечках, на прийняттях, на нескінченних балах центральної адміністрації.

Дама на той час знову влаштовує офіційні прийоми, вона гадає, що все минулося, що юнак із Саваннакета пішов у забуття. Тож вона знову взялася за свої звані вечори, такі для неї важливі, оскільки таким чином люди хоч бачать одне одного і хоч іноді вириваються із страшенної самотності, неминучої в загублених серед безкінечних прямокутних рисових полів факторіях, щоб позбуватися страху, безумства, лихоманки та забуття.

Увечері при виході з ліцею — той самий чорний лімузин, той самий капелюшок, що надає їй якоїсь дитячої зухвалості, ті самі золочені туфельки, і знову вона йде, іде, щоб дозволити синові китайського мільярдера себе роздягти і довго мити її тіло, він митиме її під душем, а потім поливатиме прохолодною водою із дзбана, завбачливо ним приготованою — так само вона милася щовечера вдома, у матері, — а потім нестиме її до ліжка, вмикатиме вентилятор і поступово обціловуватиме її скрізь, а вона проситиме ще і ще, а тоді вона повернеться в пансіон, і ніхто не буде її карати, бити, паплюжити, обзивати.

Він застрелився під ранок, перед факторією, на великій, яскраво освітленій площі. Вона у той час танцювала. А тоді настав день. І окреслив контур тіла. А згодом палюче сонце спотворило його тіло. Ніхто не наважувався наблизитись. Це справа поліції. Ополудні, коли причалять пасажирські баркаси, уже нічого не буде, площа буде порожня.

Мати сказала директорці пансіону: це все дурниці, це не має значення, ви ж бачили її? Оті поношені суконьки, той рожевий капелюшок і золочені туфельки — їй воно так пасує! Мати чманіє від радості, коли говорить про своїх дітей, і від цього стає ще чарівніша. Молоді виховательки пансіону слухають матір як зачаровані. А що робити, каже мати, усі вони крутяться довколо неї, всі чоловіки із факторії, байдуже, одружені чи ні, вони труться біля неї, вони хочуть цю крихітку, дівчинку, ще не зовсім сформовану, погляньте, вона ще зовсім дитя. Люди кажуть: збезчещена? Що ж, а я кажу: як можна збезчестити цноту?

Мати говорить, говорить. Ну, припустімо, каже вона, дівчинка виставляє себе на показ — і сміється, говорячи про мою скандальну поведінку, про це клоунське вбрання, цей дурнуватий капелюх, про вишукану елегантність дитини під час переправи через річку, і сміється: зрозумійте, ніхто не може стриматися тут, у французьких колоніях, хто встоїть перед цією білосніжною шкірою, перед цим дівчатком; її довго ховали в глушині — і раптом випустили на світ божий, і тепер вона їде в місто у всіх на виду з тим китайським паскудником, у якого купа мільйонів, з діамантом на пальці — просто неначе юна дружина банкіра, — і мати заходиться плачем.

Побачивши мій діамант, вона промовляє тихим голосом: знаєш, він нагадує мені маленький солітер, яким я заручилася з моїм першим чоловіком. О, так, кажу я, добродій Нуль. Сміємося. Таке ім’я, каже вона, його справді так звали.

Ми довго дивилися одна на одну, а потім вона усміхнулася так ніжно і ледь глузливо, сповнена такого глибокого знання про те, що відбувається з її дітьми і що з ними відбудеться в майбутньому, що я ледь не заговорила з нею про Шолен.

Та все ж не зробила цього. Ні тоді, ні потім. Ніколи.

Вона довго мовчала, ніби очікувала на щось, а тоді врешті промовила з глибокою любов’ю: ти знаєш, що це кінець? Що тут, у колоніях, ти вже ніколи не зможеш одружитися? Я стенаю плечима, сміюся. Кажу: я можу одружитися де завгодно і коли захочу. Мати похитала головою. Ні, каже вона, тільки не тут, тут уже всі знають. Вона дивиться на мене і каже незабутні слова: ти їм подобаєшся? Так, відповідаю я, саме так, я все одно їм подобаюсь. Потім вона каже: ти подобаєшся їм, бо ти — це ти.

Вона ще питає мене: ти зустрічаєшся з ним лише заради грошей? Я вагаюся, а потім кажу: так, тільки заради грошей. Вона знову довго на мене дивиться, не вірить мені. Врешті каже: я була не така, як ти, навчання мені давалося важче, і я була дуже серйозна, так, я надто довго була дуже серйозна, задовго, і втратила смак до втіх.

Це було в Садеку під час вакацій. Мати відпочивала у кріслі-гойдалці, поклавши ноги на перетинку, вона прочинила двері вітальні і їдальні, створивши протяг. Була мирна і ні на кого не злилась. Раптом вона помітила свою доню, і в неї виникло бажання заговорити до неї.

Кінець, тобто передача земельного наділу біля дамби уже не за горами. Як і від’їзд до Франції.

Я дивилася, як вона засинає.

Час від часу мати оголошує: завтра йдемо до фотографа. Вона нарікає на ціни, але все-таки витрачається на сімейні фотографії. Ми дивимося тільки на фотографії, одне на одного не дивимось, тільки на знімки, кожен окремо, мовчки, без коментарів, але ми дивимося, і таким чином бачимося. Бачимо всіх членів родини разом або кожного окремо. Бачимо себе зовсім маленькими на старих світлинах і порівнюємо їх з недавніми знімками. Ми віддалилися ще більше. Продивившись, ми складаємо фотографії у комод для білизни. Мати водить нас до фотографа, щоб мати можливість нас бачити, бачити, чи ми нормально ростемо. Вона довго дивиться на фотографії, як і всі матері. Порівнює фотографії і розповідає про те, як росте кожен із нас. Їй ніхто не відповідає.

Мати фотографує лише своїх дітей. І більше нічого. У мене немає фотографій Вінглонґа, жодної — ані садка, ані річки, ані тамариндів, посаджених уздовж рівних проспектів ще за часів французької колонізації, жодної фотографії будинку, наших кімнат, побілених вапном, як у притулку, з великими ліжками з чорного й золоченого заліза, кімнат, що освітлені, як шкільні класи — червонуватими лампами для вуличних ліхтарів, зелені полотняні абажури, — і жодного, жодного фото цього неймовірного дому, тимчасового прихистку, такого недоладного, хоч тікай, прихистку, де мешкала моя мама, чекаючи, щоб, як вона казала, по-справжньому влаштуватися у Франції, у тих краях, про які вона говорила все своє життя і які розташовувалися, відповідно до її настрою, її віку, її смутку, між Па-де-Кале та Антре-де-Мер. Та коли вона врешті оселиться в своєму останньому домі на березі Луари, її кімната буде така сама, як і в Садеку — жахлива. Вона все забуде.

Вона ніколи не фотографувала місцевість, краєвиди — лише нас, її дітей, переважно усіх трьох разом, щоб фото було дешевше. Ми ще є на кількох любительських світлинах, що їх зробили материні друзі і її нові колеги, які приїхали з колонії; вони знімали екваторіальні краєвиди, кокосові пальми та кулі на вулицях, щоб послати ці фотографії своїм рідним.