Коханець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У лімузині сидить елегантний чоловік і дивиться на мене. Він не європеєць. Хоча одягнений по-європейському, на ньому костюм з легкого світлого шовку, як у банкірів Сайґона. Він не зводить з мене погляду. Я вже звикла, що на мене дивляться. У колоніях завжди дивляться на білих, навіть на дванадцятирічних дівчаток. Останні три роки я зауважую, що на мене на вулицях стали дивитися й білі мужчини, а материні друзі чемно пропонують мені зайти до них на чай, коли їхні жінки грають у теніс у спортивному клубі.

Я могла б помилятися, вирішити, що я гарна, як ті вродливі жінки, на яких зупиняють погляди, адже на мене справді часто задивлялися. Але я знаю, що справа тут не в красі, а в іншому. Можливо, це особливий дар: я здаюся такою, якою хочу, якщо треба — то й гарною теж, гарною й милою, милою, наприклад, для родини, тільки для родини і все, я завжди можу зробитися такою, якою мене хочуть. І вірю, що це справді я. Вірю, що я теж чарівна. І щойно я починаю в це вірити, як воно постає правдою для того, хто на мене дивиться і хоче, щоб я була на його смак, я знаю й про це. Я можу бути чарівна навіть тоді, коли мене переслідує думка про смерть мого брата. Смерть з єдиною співучасницею — моєю матір’ю. Я кажу «чарівна», бо так говорили дорослі при мені в дитинстві.

Я вже не дитина. Я дещо знаю. Знаю, що жінку роблять гарнішою не сукні, не пещеність, не дорога косметика, не вишуканість, і не ціна вбрання. Знаю, що суть у чомусь іншому. Але в чому — не знаю. Тільки знаю, що вона не там, де її шукають жінки. Я спостерігаю за жінками на вулицях Сайґона, у факторіях серед джунглів. Серед них є дуже гарні, дуже білі, вони докладають неймовірних зусиль, дбаючи про свою красу, особливо ті, у факторіях. Вони нічого не роблять, займаються лише собою, бережуть себе для Європи, для коханців, для відпочинку в Італії, для довгих вакацій на шість місяців кожні три роки, коли вони зможуть нарешті розповідати знайомим про те, як їм тут живеться, про це особливе колоніальне існування, про те, як тут працюється, про своїх таких удатних служок-боїв, про буйну рослинність, про пороми, про оті білі вілли, такі великі, що в них можна заблукати, і в яких мешкають функціонери з найвіддаленіших факторій. Жінки чекають. Марно чепуряться. Вдивляються в дзеркала. У напівтемряві білих вілл вони розглядають себе на потім, гадаючи, що їхнє життя — роман, вони вже мають повні шафи суконь і не знають, що з ними робити, вони нанизують сукні на вішаки, одну за одною, як на вервечку часу — довгі-предовгі дні чекання. Деякі божеволіють. Деяких покинули заради молодої прислуги, яка завжди мовчить. Покинуті. Слівце ляскає дзвінко, як ляпас. Декотрі накладають на себе руки.

Цей безкінечний замах жінок на самих себе завжди мене дивував, я знала, у чому їхня помилка.

Тут не йшлося про те, щоб викликати бажання.

Воно в жінці або є, або його немає. Бажання бачиш або з першого погляду, або розумієш, що його нема і ніколи не було. Воно або передбачає, власне, сексуальні стосунки, або німує. І це теж прийшло до мене ще до пізнання.

Одна лиш Гелена Лаґонель уникла помилки. Вона назавжди застрягла в дитинстві.

Я довго не мала власних суконь. Мої сукні були мішкуваті, перекроєні зі старих суконь моєї матері, теж мішкуватих. Окрім тих, що пошила мені До. До — це гувернантка. Вона не покине мою матір, навіть коли та повернеться до Франції, навіть коли в Садеку мій старший брат спробує її зґвалтувати у будиночку при школі, і навіть, коли матері нічим буде їй платити. До виховувалася у монашій місії; вона вишиває, робить плісе, шиє так, як не шиють уже декілька століть — тоненькими, як волосини, голками. Оскільки вона вишиває, мати дає їй вишивати простирадла. Оскільки вона робить плісе, моя мати доручає їй шити для мене плісировані сукні, сукні з оборками, та вони все одно висять на мені, як мішок, вони мають застарілий фасон, завжди дитячий, дві групи складок спереду і заокруглений комірець, або декоративні вставки в спідниці, або навскісні рюші, щоб мало вигляд як «от кутюр». І я ношу ці сукні, наче підперезані мішки, пасок спотворює їх остаточно, і їм немає зносу, вони вічні.

П’ятнадцять з половиною років. Тіло тоненьке, майже кволе, груди ще дитячі, на обличчі блідо-рожеві рум’яна, а на губах помада. І потім цей одяг, з якого можна кепкувати, проте ніхто не сміявся. Я добре бачу, що в моєму образі уже все є. Все є, але гра ще не зіграна, я бачу це по очах, по очах уже можна все бачити. Я хочу писати. Я вже сказала матері: єдине, чого я хочу, — це писати. Спершу вона не відповіла. А потім запитала: що писати? Книги, романи, кажу я. Вона строго відповідає: витримаєш випускний екзамен на місце математички, тоді пиши, якщо захочеш, це вже мене не обходитиме. Вона — проти, це — не гідне заняття, це не робота. Так, це забавка, скаже вона мені згодом: дитячі витребеньки.

Дівчинка в фетровім капелюсі стоїть у лимонному відблиску ріки, стоїть сама на палубі порома, спершись на поруччя. Чоловічий капелюх заливає рожевим усю сцену. Це єдиний колір. У туманному сонці ріки, пекучому сонці, береги розмиті, здається, ріка сягає небокраю. Вона плине мовчки, жодного шуму, як кров у тілі. Над водою ані вітерцю. Двигун порома — єдиний звук у цій сцені, шум старого латаного двигуна із затопленим шатуном. Час від часу легкими поривами — відлуння голосів. А потім — гавкіт собак, звідусіль: з-за туману, з кожного села. Дівчинка знає цього поромника з дитинства. Поромник усміхається до неї, питає, як справи у пані директорки. Каже, що часто бачить, як вона переправляється вечорами, коли їде в Камбоджу до своєї концесії. У мами все добре, каже мала. Довкола порома — вода, швидкоплинна ріка, налита по вінця берегів, вона перетинає стоячі заплави рисових полів, але їхні води не змішуються. Ріка несе все, що трапилось їй на шляху з Тонлесапа, камбоджійського пралісу: солом’яні халупки, дерева, обгорілі головешки, мертвих птахів, собак, тигрів, буйволів, потопельників, приманки на рибу, і ще бозна-що, і острівці водяних ґіацинтів — усе рине до Тихого океану, і не встигає навіть потонути, усе підхоплене глибоким, запаморочливим виром внутрішньої течії, усе зависає на поверхні потужного плину.

Я відповіла їй: єдине, чого я хочу в житті, — писати, тільки писати, і більше нічого. Знаю: вона — ревнує. Жодної відповіді, швидкий погляд, який вона одразу ж відведе вбік, легенько стене плечима, ніколи не забуду. Я піду від неї перша. Та мине ще декілька років, перш ніж вона втратить мене остаточно, втратить свою дівчинку, доню. За синів нема чого боятися. Але доня одного чудового дня піде, зуміє вирватись, і мати це знає. Найкраща з французької мови. Директор гімназії каже: ваша донька, пані, найкраща з французької мови. Мама у відповідь ані слова, вона не втішена, адже це не сини найкращі з французької, яка прикрість, і моя мати, моя люба матінка, питає: а з математики? Їй кажуть: поки що цього не скажеш, але це прийде. Мати знову питає: коли? Їй відповідають: коли вона сама захоче, пані.

Моя мама, моя люба матінка, яка вона неймовірно смішна у своїх бавовняних панчохах, церованих До, навіть тут, у тропіках, вона носить панчохи, щоб бути справжньою пані директоркою школи; а ті її жалюгідні сукні, безформні, шиті-перешиті До, мати мовби щойно покинула свою рідну ферму в Піккардії, де в неї повно кузинок і де вона зношує сукні дощенту, бо вважає, що все в житті треба заробити, все; а туфлі, її туфлі настільки стоптані, що їй незручно ходити, вона ступає якось боком, її волосся зібране й закручене в шиньйон, як у китаянки, нам соромно за неї, мені соромно за неї на вулиці перед гімназією, коли вона під’їжджає на своєму Б-12, і всі при вході дивляться на неї, всі, а вона ніколи нічого не помічає, ніколи, хоч посади її під замок, хоч побий, хоч убий. Вона дивиться на мене й каже: можливо, колись ти виберешся звідси. Це її ідея-фікс. Денна і нощна. Не важливо, чи ти чогось досягнеш, важливо вибратися звідти, де ти є.

Коли мати приходить до тями, коли виринає з відчаю, вона помічає мій чоловічий капелюх і золочені туфельки. Питає мене, що це має означати. Я кажу: нічого. Вона дивиться на мене, це їй подобається, вона усміхається. Каже: тобі личить, ти зразу так змінилася. Вона не питає, хто це купив, бо розуміє: хто ж, як не вона? Знає, що здатна на таке, коли на неї находить — я про це вже казала, — тоді в неї можна випросити все, чого забажаєш, і вона не відмовить. Я кажу їй: зовсім недорого, ну, що ти. Вона питає: де це? Кажу: на розпродажі уцінених товарів на вулиці Катіна. Вона дивиться на мене із симпатією. Дівчинка має добру фантазію, думає вона, це добра ознака; це ж треба — придумати так одягтися. Вона не лише не забороняє цю мою клоунаду, цю недоречність, вона, сама одягнена в сіре, наче вдова, наче колишня черниця, в душі навіть схвалює цю недоречність.

Від наших злиднів нікуди не дінешся, про них нагадує і цей чоловічий капелюх — ми ж майже бідуємо, і не важливо, яким шляхом гроші прийдуть у наш дім. Навколо неї пустеля. Її сини — це пустеля, від них годі чогось сподіватися, як із солончаків, — викинуті на вітер гроші, на них можна ставити хрест. Лишається оце дівчатко, воно росте, і, можливо, колись завдяки їй у домі з’являться гроші. Хтозна, але, напевне, саме тому мати дозволяє своїй дівчинці виходити на люди в цьому вбранні маленької повії. І саме тому дівчинка вже розуміє, що ту увагу, яку вона викликає, добре було б використати для здобуття грошей. Через те мати й посміхається.

Коли дівчинка захоче грошей, мати їй не перечитиме. Дитя скаже: я попросила в нього п’ятсот піастрів, щоб повернутися до Франції. Мати скаже: так, на ці гроші ти зможеш влаштуватися в Парижі, п’ятсот піастрів — це саме те, що треба. Дівчинка знає, що робить, мати й сама порадила б їй так вчинити, якби наважилась, якби вистачило сили, якби біль від тієї думки не мордував її з дня на день, аж до виснаження.

Чомусь не можу згадати, що саме в книжках про моє дитинство я намагалася оминути, а про що сказала; здається, я писала, як ми всі любили матір, але не знаю, чи казала, як ми її ненавиділи, як ми всі любилися, але й відчували ненависть, таку жахливу, і ця історія руйнації й смерті — історія нашої родини, де завжди жили любов і ненависть, і я ще не можу це все осягти, істина залишається недоступна, вона ховається десь у найдальшому куточку мого єства, сліпа, як новонароджене немовля. Десь там, за її порогом, починається мовчання. Повільна робота на все життя — вслухатися в мовчання. Ті одержимі діти так і стоять переді мною, але я й досі не можу наблизитись до таємниці. Я все життя думала, що пишу, але не писала, думала, що люблю, але не любила, усе своє життя я тільки ждала перед зачиненими дверима.

Того дня, коли я перепливаю на поромі через Меконґ, того дня з чорним лімузином, мати ще не відмовилась від своєї концесії на дамбі. Час від часу ми ще буваємо там, як і раніше, втрьох: виїжджаємо поночі і проводимо там кілька днів. Сидимо на веранді бунґало обличчям до Сіамського хребта. Потім їдемо назад. Їй нічого там робити, але вона повертається туди знову і знову. Ми з молодшим братом сидимо на веранді поруч з нею, дивимося на ліс. Ми вже великі, вже не купаємось у струмку, не граємося в полювання на чорну пантеру серед боліт у гирлі річки, ми вже не ходимо ані в ліс, ані в села, де вирощують перець. Довкола теж усі повиростали. Не видно вже дітей — ні на буйволах, ні деінде. Нас теж охопило якесь дивне відчуття, ми занурились у в’язку повільність, як і мати. Ми нічого не навчилися, окрім того, щоб дивитися на ліс, чекати і плакати. Долішні землі остаточно втрачено, наймити обробляють горішні ділянки, ми залишаємо їм урожай рису, і вони живуть тут, не одержуючи платні, але в добротних солом’яних хижах, які розпорядилася спорудити для них моя мама. Вони люблять нас, так, ніби ми члени їхніх родин, вони вдають, що охороняють бунґало, і таки справді його охороняють. Старий посуд ще цілий. Прогнилий від дощів дах усе більше просідає. Але меблі начищені. Та й форма бунґало не змінилася — бездоганна, як намальована, його видно навіть з дороги. Двері щодня відчиняють, щоб вітерець підсушував деревину. Надвечір їх зачиняють, щоб у дім не забрели собаки чи контрабандисти, що ховаються в горах.

Отже, як бачите, з тим багатим мужчиною в чорнім лімузині я познайомилася не в кафетерії в Реамі, як я колись написала, а два-три роки потому, коли ми втратили концесію, на поромі, того дня, про який я розповідаю, під гарячим сонцем, просіяним через серпанок туману.

Через півтора року після цієї зустрічі мати повернеться з нами до Франції. Вона продасть усі меблі. І востаннє піде на дамбу. Сяде на веранді обличчям до призахідного сонця і востаннє погляне на Сіам, востаннє, більше цього не буде, навіть коли вона знову покине Францію, коли знову змінить думку і повернеться в Індокитай, щоб вийти на пенсію в Сайґоні, вона більше ніколи не піде до підніжжя цієї гори, до цього жовто-зеленого неба над лісом.

Так, я маю тут додати, що під старість мати знову почала працювати. Заснувала школу французької мови — «Нову Французьку школу», що дало змогу їй частково оплачувати моє навчання і до кінця своїх днів утримувати старшого сина.

Молодший брат помер — згорів за три дні від бронхопневмонії, серце не витримало. Саме тоді я покинула свою матір. То було під час японської окупації. Того дня все скінчилося. Я більше ніколи не запитувала в неї про наше дитинство, про неї. Для мене вона померла разом з моїм молодшим братом. І старший брат теж. Я так і не змогла здолати жах, який вони раптом на мене навіяли. Вони стали мені байдужі. Відтоді я нічого про них не знаю. Поняття не маю, як їй вдалося сплатити борги родині Шетті. Просто одного дня вони більше не прийшли. Я так і бачу, як вони сидять у нашій маленькій вітальні в Садеку, у білих запиналах, нічого не говорять і сидять так місяцями, роками. Чути, як плаче матір, обзиває їх, вона в своїй кімнаті, вона не хоче виходити, кричить, щоб їй дали спокій, вони глухі, спокійні, усміхнені, і не йдуть. А одного чудового дня їх наче вітром здуло. І мати, і обоє братів уже померли. Згадувати також надто пізно. Я не люблю їх більше. Не знаю навіть, чи й любила колись. Я покинула їх назавжди. Не пам’ятаю ані запаху її шкіри, ані кольору очей. Не пам’ятаю голосу матері, хіба тільки одне — ніжність і вечірня втома в її голосі. Сміх, його я вже теж не чую — ні сміху, ані крику. Кінець. Не пам’ятаю нічого. Ось чому мені так легко тепер про неї писати, так розлого, так розкуто: вона просто перетворилася на мій звичайний почерк.

Мати жила в Сайґоні з 1932 до 1949 року. В грудні 1942 року помер мій молодший брат. Вона вже не могла зрушити з місця. Вона казала, що залишилася там, біля його могили. Потім вона таки повернулася до Франції. Моєму синові було два роки, коли ми знову побачились. Було запізно, щоб знов віднайти одна одну. Ми зрозуміли це з першого погляду. Що там було віднаходити? Вона цілком належала старшому синові, все інше зникло. Вона оселилася в департаменті Луар-е-Шер у замку «під Людовіка XIV», там і померла. З нею жила До. Мати усе ще боялась ночі. Вона купила рушницю. До вартувала її сон в мансарді останнього поверху замку. Вона також придбала маєток під Амбуазом для свого старшого сина. Там був ліс. Він розпорядився його вирубати. Він їздив грати на гроші у баккара в паризькому нічному клубі. Ліс він програв за одну ніч. Саме ця згадка несподівано робить мене поблажливою: до сліз шкода старшого брата, коли він програв оті, виручені за ліс, гроші. Знаю, що зранку його знайшли на Монпарнасі, навпроти кафе «Куполь», він лежав у своїй машині і казав, що не хоче жити. Що було далі — не знаю. Що вона зробила зі своїм маєтком — не маю зеленого поняття; все — для старшого сина, своєї дитини, який і в п’ятдесят років не навчився заробляти гроші. Купила електричні інкубатори і встановила їх у великій вітальні на першому поверсі. Вилупилося зразу шістсот курчат, сорок квадратних метрів курчат. Вона помилилася в регулюванні обігріву — курчата вилупилися зарано, жодне не могло саме їсти. Шістсот курчат з роззявленими дзьобиками, що не стуляються, усі вони помруть з голоду, більше вона з інкубаторами не зв’язується. Я приїхала в замок, коли вони вилупились, то було справжнє свято. А потім здохлі курчата і їхній корм так смердять, що я просто не можу там їсти, постійний блювальний рефлекс.

Вона померла на руках у До і в того, кого називала «моє дитя», у великій спальні на другому поверсі, у тій самій, куди вона запускала на ніч овець, від чотирьох до шести баранів лежали навколо її ліжка в морозяні ночі упродовж кількох зим, останніх зим.

Саме там, в своєму останньому домі на березі Луари, коли вона врешті заспокоїлась і перестала їздити сюди-туди, коли завершилися всі сімейні справи, саме там я вперше ясно побачила її божевілля. Я зрозуміла: До з моїм братом завжди були занурені в те божевілля. А я — ні. Мені ніколи і в голову не приходило, що вона божевільна. З народження. В неї це було в крові. Вона не була хвора на божевілля, то був її нормальний стан. Вона покладалася на До і старшого сина. Ніхто інший про це не здогадувався. У неї завжди було багато друзів, вона підтримувала дружбу протягом довгих років і завжди заводила нові знайомства, часто з дуже молодими, що прибували на службу в факторію, а згодом також і в Турені — серед них траплялося чимало пенсіонерів, що повернулися з французьких колоній. Люди завжди тяглися до неї, незалежно від віку, їх притягав її розум — такий жвавий розум, казали вони, її веселий норов і непідробна природність, що не покидали її і в старості.

Я не знаю, хто зробив те фото, де так явно струмує відчай. Там, де ми на подвір’ї будинку в Ханої. Можливо, батько востаннє клацнув фотоапаратом. За кілька місяців його відкличуть до Франції, за станом здоров’я. А перед тим він отримає нове призначення — у Пномпень. І пробуде там всього кілька тижнів. Жити йому лишилося менше року. Мати відмовиться їхати разом з ним до Франції, залишилася там, де була. У Пномпені. У цій пишній резиденції, що виходить на Меконґ, колишньому палаці короля Камбоджі, серед величезного парку на багато гектарів, де мою матір завжди опосідав страх. Вночі ми самі її боїмося. Ми спимо вчотирьох на одному ліжку. Вона каже: я боюся ночі. Саме у цій резиденції мати дізнається про смерть батька. Дізнається ще до приходу телеграми, напередодні, щойно побачить знак і зрозуміє його: то була пташка, що перелякано билася й кричала серед ночі біля батькового кабінету з північного боку фасаду. А ще, саме там, за кілька днів до смерті чоловіка мати побачить примару батька, її батька. Вона вмикає світло. Він тут. Стоїть біля столу серед великої восьмикутної вітальні. Дивиться на неї. Я пригадую крик, як вона кликала на поміч. Вона розбудила нас, розповіла про примару, що він був у своєму недільному сірому костюмі, як тримався і як втупився у неї поглядом. Вона каже: я покликала його так, як кликала у дитинстві. Каже: мені не було страшно. Кинулась до нього, але примара раптом щезла. Обидвоє — і батько, і дідусь — померли у той день і час, коли з’являлася пташка і примара. Ось чому ми так захоплювались матір’ю — вона знала все на світі, навіть смерть.

З лімузина виходить елегантний чоловік, він курить англійську сигарету. Він дивиться на дівчину в чоловічому капелюсі й золочених туфельках. Повільно до неї підходить. Видно, що він дещо ніяковіє. Спочатку навіть не усміхається. Раптом пропонує їй сиґарету. Пальці його злегенька тремтять. Між ними перепона, адже він не білий, вони належать до різних рас, він має перебороти себе, ось чому він тремтить. Вона відповідає, що не курить: ні, дякую. І не каже більше нічого, не просить дати їй спокій. Тепер йому вже не так страшно. Далі він каже: це мовби чарівний сон. Вона не відповідає. Справді, чи варто відповідати, і що, власне, вона має на це відповісти. Вона чекає. Тоді запитує він: а звідки ви? Вона каже, що вона донька вчительки жіночої школи в Садеку. Він розмірковує, а потім каже, що чув про цю пані, її матір, це ж треба, не повезло їй з тією концесією, здається, в Камбоджі, чи не так? Саме так.

Він каже: як незвичайно зустріти вас тут, на поромі. В таку ранню годину, така чарівна дівчина, ви навіть не усвідомлюєте, наскільки це несподівано — молода біла дівчина в автобусі для місцевих.

Він каже, що капелюх їй до лиця, навіть дуже до лиця, що це… оригінально… чоловічий капелюх, чому б і ні? Вона така гарна, вона може собі будь-що дозволити.

Вона дивиться на нього. І питає, звідки він. Він каже, що недавно з Парижа, де навчався, що також живе в Садеку, прямо біля річки, знаєте, такий великий будинок з терасами й балюстрадою з голубої кераміки. Вона питає, хто він. Він каже, що він китаєць, що його родина походить з Північного Китаю, з Фу-Шуня. Ви дозволите мені відвезти вас у Сайґон? Вона киває. Він велить водієві забрати її речі з автобуса і перенести їх у чорний автомобіль.

Китаєць. Він належить до тієї меншості підприємців китайського походження, які займаються управлінням всієї нерухомості колонії. Того дня він перетинав Меконґ у напрямку до Сайґона.