— Дівчино, не стійте, — сказав мені просто в вухо працівник. — Проходите, ні?
Я завмерла на півкроці.
— Дівчино, проходите? Йдете чи ні?
— Зараз, — різко відповіла я. — Зараз... — випурхнула з черги й пішла до того місця, де сидів Макс. — Зараз, зараз... — повторювала ледве чутно.
Кров гупала у скронях. Щоки палали. Всередині все переверталося.
— Привіт, — видихнула я, підійшовши впритул.
— Павлино! — його тато мене впізнав. — Це ж ти, якщо мене не підводить пам’ять, ти?
— Я.
— Оце так несподіванка!
— Несподіванка, — я немов розгубила всі слова. — Я хотіла сказати, що вашої... — Макс дивився на мене, і я дедалі більше ніяковіла. Вся моя рішучість і сміливість кудись випаровувалися. — Я вашої хусточки не маю із собою. Я побачила вас випадково, я там чекаю в черзі, і захотіла сказати вам, — я попрала її... я вам поверну...
«Що я верзу!» — застигла, почуваючись цілковитою дурепою.
— Та забудь, — усміхався чоловік. — Забудь, Павлино. Ти куди летиш?
— До мами, в США.
— А ми на відпочинок, літо ж уже, — вів Максів тато.
Макс мовчав. Він дивився на мене, але мовчав.
— Так, правда, літо, — мені стало ще гірше. — Літо, так, — повторила я, а Макс і досі не сказав ані слова.
— Ну, мені час, — я помітила, як черга біля посадкових воріт рухалася, мій голос майже затих. «Заговори до мене, — подумки просила я. — Заговори, Максе...». — Час мені, а то пропущу... — я тицьнула пальцем у бік черги. — Йду...
— Бувай, Павлино, — сказав чоловік. — Це була дуже приємна несподіванка.
— Так, бувайте!
«Він так і не озвався до мене... Він так і не заговорив... Максе... МАКСЕ!»
Я поволі прямувала до своєї черги. Підлога втікала з-під ніг: «Приємна несподіванка, — стукало мені в серці, — несподіванка...»
— Чекай, а ти надовго летиш? — це був його голос. — Надовго?
Я уповільнила крок, озирнулася — він ішов за мною. Як же я не відчула?
— Ні, не надовго, — заколотилося мені всередині. — Не надовго, на три тижні. — А ви... ти? — я не знала, що сказати, щоб не виглядати іще дурнішою.
— На два.
— Ясно, — ніяково усміхнулася.
— Подзвони мені, як повернешся, га?
— Я? Тобі? — мені стиснуло в горлі.
— Або давай краще я тобі, — сказав він, діставши телефон, — через три тижні рівно?
— Рівно?