Інший дім: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вона усміхалася й хитро дивилася на мене.

Я набрав Алінин номер.

— Ви ще не поїхали? Ви тут? — визирнула вона з вік­на, тримаючи телефон. — Щось забули?

— Ти маєш час? — мені було соромно, і я вийшов з таксі. — Пройтися містом?

— Містом?

— Погуляти.

— Маю!

Тато кивнув таксистові. Поля вишкірилася крізь скло. Розумна в мене сестра. Та мені справді більше не хотілося чути від них порад.

Ми з Аліною доїхали автобусом до метро, потім до Хрещатика. Далі, як батько й казав, повільно пішли вперед, вперед, вперед...

Аліна розповідала про своїх батьків, про їхні ­захоплення. Вони колекціонували багато цікавих речей. Її тато розпочав колекціонування ще до того, як зустрів її маму. Марки, альбоми, рідкісні зображення... У мами — колекція кактусів... Аліна вела своє... А я... Я дивився на неї. На її обличчя. Бліде. Красивеобличчя.

— Кактуси квітнуть рідко, — розповідала Аліна. — Один розцвів нещодавно. Трохи схожий на орхідею. Хочеш — покажу? Чи тобі, може, нецікаво про кактуси?

— Цікаво, — відповів я, думаючи про те, що ніколи не помічав, як рожевіють її щоки. Ніколи не зауважував, як швидко вона говорить і якими великими стають її очі від захоплення.

Увійшовши до парку, ми на мить вмовкли.

— Краса, правда?! — вигукнула Аліна, показуючи рукою на дзвіниці, на Дніпро, на розквітлі дерева.

В її очах відбивалося небо, зелень, сяйво води. Мені хотілося торкнутися рукою її обличчя.

— Гарно-о, — видихнула Аліна. — Це моє улюблене місце...

— Гарно-о, — повторив за нею я.

Я ніколи не думав про моє улюблене місце в Києві. На Троєщині я любив пляж біля озера Чорторий. Ми їздили й до інших пляжів, але цей я любив, бо доб­ре знав. Бо батько змалечку возив нас із Полею туди. Та до чого це зараз? Я стояв біля Аліни плече в плече. Я відчував її тепло.

Вона раптом притулилася до мене.

— Мені подобається он той будинок, — тицьнула вона пальцем вдаль. — А тобі?

— Мені теж, — я нарешті торкнувся її плеча й відчув, як кров прилинула до щік. Аліна підвела на мене очі.

— Артеме, а надовго ти до Штатів? — випалила вона.

— Ні.

— Я вже уявляю, як ти повернешся, — ще швидше сказала Аліна.

— І я....

Коли ми йшли додому, сонце вже сіло. Приємні теплі сутінки огорнули Троєщину. Аліна зітхала, час від часу відкидала пасмо волосся назад.

Аліна мовчала. І я мовчав.

Останнім часом я став помічати: коли людям щось тяжке крутиться на язиці, вони навмисне притримують слова.

Мені було легко з Аліною. Мені не хотілося бути без неї. Особливо тепер, після цієї прогулянки.

Поля