Бійцівський клуб: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Усе моє життя! — голосить Боб. — Що я роблю? Навіщо? Я не знаю!

Єдина жінка тут, у групі підтримки хворих на рак яєчок «Лишаймося чоловіками разом», курить цигарку, зігнувшись під вагою незнайомця, і погляд її зустрічається з моїми очима.

Фальш.

Фальш.

Фальш.

Коротке тьмяне чорне волосся; великі, як у японській анімації, очі; сама тоненька — ані краплини жиру, наче в молочних відвійках; із обличчям жовтявого, як маслянка, кольору; у сукні зі шпалерним візерунком темно-червоних троянд. Цю жінку я бачив у п’ятницю ввечері в групі підтримки сухотників. У середу вона була на круглому столі для хворих на меланому. А в понеділок — у дискусійному гуртку «Твердо віримо» для тих, хто слабує на білокрів’я. Посередині її голови кривулястою блискавкою на черепі біліє проділ.

Коли поглянути на ці групи підтримки, всі вони мають невиразні життєствердні назви. Група для тих, хто страждає від паразитів крові, яку я відвідую в четвер увечері, називається «Чисті й вільні».

Група для хворих на мозкових паразитів — «Понад межами».

А в неділю по обіді тут, у підвалі єпископальної церкви Святої Трійці, у групі «Лишаймося чоловіками разом», — знову ця жінка.

Що найгірше — я не можу плакати, коли вона дивиться.

Понад усе я любив, коли Великий Боб обхоплював мене і ми разом безнадійно ридали. Ми всі так багато постійно працюємо. Тільки тут я міг по-справжньому відпочити й розслабитися.

Тут моя відпустка.

Я потрапив до моєї першої групи підтримки два роки тому, після чергових відвідин лікаря з приводу свого безсоння.

Три тижні — я не стулив очей ані на хвилину. Три тижні без сну, і ти немов позбуваєшся власного тіла, все навкруги постає в іншому вимірі. Лікар сказав:

— Безсоння — це лише симптом чогось більшого. Вам треба зрозуміти, що не гаразд. Прислухайтесь до власного організму.

Я хотів тільки одного — спати. Я хотів маленькі синенькі 200-міліграмові пігулки амобарбіталу, або синьо-червоні, схожі на набої капсули туїналу, або ж червоні, як губна помада, таблетки секоналу.

Лікар порадив мені жувати корінь валеріани й більше рухатись. Урешті-решт сон має повернутися.

Поглянувши на моє почорніле й зіжмакане, як перележана груша, обличчя, можна було б подумати, що перед вами мрець.

Лікар сказав мені навідатись у вівторок увечері до церкви Першого Причастя, якщо я хочу побачити справжні страждання. Побачити людей, хворих на мозкових паразитів. На дегенеративні кісткові захворювання. На психоорганічний синдром. Подивитися, як почуваються хворі на рак.

То я й пішов.

У першій групі, до якої я потрапив, ми знайомилися: привіт, це Еліс, це Бренда, це Довер. Усі всміхаються, а до скроні кожному немов приставлено невидимий пістолет.

Я ніколи не кажу свого справжнього імені в групах підтримки.

Маленька, схожа на скелет жіночка на ім’я Хлоя, чиї брюки звисають ззаду порожньо й сумно, розповідає мені, що найгірше мозкові паразити дошкуляють їй тим, що ніхто не хоче мати з нею секс. Вона настільки близько до смерті, що їй уже виплатили за договором страхування сімдесят п’ять тисяч баксів, і все, чого Хлоя хотіла, — це переспати з кимось востаннє. Любощів їй не треба, тільки секс.

І що на таке має сказати чоловік? Власне, що тут узагалі можна сказати?

Коли Хлоя стала помирати, вона відчувала легку втому, а тепер Хлоя так знудилася, що вже й не ходила на лікувальні процедури. У неї вдома є порнофільми, купа порнофільмів.

Під час Французької революції, повідала мені Хлоя, ув’язнені жінки — герцогині, баронеси, маркізи абохто — їблися з кожним, на кого тільки вдавалося вилізти. Хлоя дихала мені в шию. На кого тільки могли вилізти. І поскакати, розумієш. Їблися, щоб згаяти час.

La petite mort[1], кажуть французи.

Якщо мені цікаво, то в неї є порнофільми. А ще амілнітрат. І лубриканти.

Зазвичай у мене б уже стояв. Але наша Хлоя — це вкритий жовтим воском скелет.

Якщо подивитися на Хлою, мене з нею не порівняти. Зовсім не порівняти. Утім, плече Хлої штрикає моє, коли ми всі сідаємо колом на кошлатий килимок. Ми заплющуємо очі. Черга Хлої вести медитацію, і її слова скеровують нас у сад безтурботності. Провадять на пагорб, на якому височіє семибрамний палац. Усередині палацу сім брам: зелена брама, жовта, помаранчева, — Хлоя каже нам відчинити кожну браму — синю, червону, білу — і поглянути, що за кожною з них.

[1] La petite mort (фр.) — маленька смерть, оргазм. (Тут і далі прим. пер.)