Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

лише раз від нього була Марії користь: допоміг другу^{дитину поховати на цвинтарі межи людьми але й то побачили гробарі й донесли батькові…}

і ось цей напівмулат що виглядав похмурим навіть тоді коли усміхався що ніколи нікуди не встрявав і не керував жодною ситуацією а сіявся крізь пальці як пісок і вислизав як вуж за межі ареалу поширення не пам’ятаючи ні свого діда ні своїх прабабок однак несучи на собі знак генетичного байстрюка зараз скоцюрблює плечі і має наляканий блукаючий погляд немов знає що тепер не може бути ніяких гордощів бо я дивлюся на цей край і все знаю

я завжди мріяла про таку тотальну зорову перемогу і думаю що пора йому вибачити - тепер він єдиний з усіх не вихваляє сибірську геологію можливо ненавидить її можливо її ненавидять усі але мовчать або хвалять ні частіше хвалять щоб усе виглядало як на аукціоні невимушено й легко

його мовчазлива але впевнена українська мова звучить тутешньому як прокльон

невибагливі слова майже інтернаціоналізми однак усе одно вимовлені чітко і твердо по-українськи - і я вибачаю остаточно

він тримає сина за руку і ще більше сутулить плечі мовляв назбираю гроші й виїду за Урал (здається що планета поділена на дві зони: до Уралу і після) а може навіть назад в Україну (вії і це каже умисне випадково так само міг би сказати про Уганду чи Мадагаскар) - тут непогано жити якби не зими: мороз 50 градусів руки мерзнуть якби не руки так саме через руки…

фрази його короткі й уривчасті як стрибки павука на фіранці виглядає ніби хтось давно обламав усі його повні ентузіазму й надії поривання і тепер він як Еклезіаст розуміє марність будь-якого нахилу голови чи кроку вперед але все одно обриває їх на півшляху боячись самому повірити в їхню доцільність

цей чоловік любовно називає Владивосток Владиком обіцяє з’їздити туди машиною але влітку нема дороги тому треба чекати зими і їхати трасами замерзлих річок вони називаються зимниками

він хоче поїхати туди він любить цей край і цей народ якби не руки

мова стає все безглуздішою слова пірамідою накладаються одне на одне і між ними втрачаються логічні зв’язки - здається цей химерний ненависник милується їхнім приємним звучанням і просто мусить самовизначитися щодо кожної дрібниці свого сибірського існування

він каже мені берегтися енцефалітних кліщів і білих маринованих грибів через високу ймовірність ботулізму

сибірські ялинки називаються піхтами і піхтовим відваром корисно полоскати ротову порожнину а кедри - екологічні барометри - вони ростуть тільки в ідеально чистому середовищі… залізничний міст через Єнісей на всесвітньому конкурсі металевих конструкцій одержав другу премію - поступився тільки Ейфелевій вежі… в морі біля Таймиру водиться зелена риба яка пахне квашеним огірком…

і він іде ні швидше тікає від болючого спогаду

він заздрить - адже я примусово тут так би мовити гостя он наглядачка вже біжить за мною хоче ознайомити з місцевістю і сказати що з родиною категорично заборонено спілкуватися з кимось іншим будь ласка а з родиною нєльзя а ти мулате сам сюди приїхав тобто ніхто крім тебе не винен що ти мусиш до посиніння гріти свої руки і розорювати цілинні землі

тайга рано чи пізно змушує стати вбивцею

бути ним - означає виконати обов’язок

сьогодні вранці я майже в агонії висунула руки з-під ковдри і гучно сплеснула ними в повітрі

між моїми руками знайшов собі смерть тайговий комар

він став першою жертвою невситимої породженої кедровим мороком жорстокості

мені снився білявий незнайомий чоловік - я надкушувала велику полуницю а рештою водила собі по губах так що аж шкірою відчувала своє і його збудження

я так налякалась його відверто закоханих очей (згадавши незакохані твої моя кохана) так злякалась своєї раптової радості й активності ротових м’язів розлитих у блаженній вранішній усмішці - що висунула з-під ковдри руки аби стерти з лиця реальності пам’ять останнього свідка

кедр народжує першу шишку у 120 років

я перебуваю у безодні моя кохана - тут немає ані часу ні відстані ані справжньої смерті

немає запаху і смаку

людські емоції і почуття вартують у цьому буттєвому проваллі не більше за мій маленький мурашиний цвинтар у селі під стодолою

рік не розділений на жодну з пір - тут є лишень зима (королева-упириця… гіркота… невдача твоя і моя) і є пора дистрофічного сонця тепличної катастрофи і рослинного капарства

нарешті бачу через вікно квіти - але всі вони від надмірної сибірської суворості вражені манірною меланхолією

вони схожі на французьких дам епохи рококо

тобі сподобалося б тут ти б нічого не робила ти б сиділа у мансардочці і курила б пахучі китайські трави а я краєчком ока хапала б їхню віддалену оприсутненість тебе і тремтливим голосом творила б видимість цікавої розмови яка заповнює порожнечу між нами

мовляв от бачиш кохана тут стежки також вистелені кашкою і споришем тут одночасно цвітуть тюльпани полуниці і маки лілії і нічні свічки а ось бачиш там під кущиком чорноплідної горобини - окаті братчики помідори майори і жовті ромашки… тобі напевне цікаво що то за квітучий бур’ян ти думаєш що то примула або медунка але то мишачий корінь а там бузок і набубнявілі півонії татарське зілля і китайська гвоздика а це шафран що по-нашому чорнобривці