Чорна Індія: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Ні на один день, пане Стар. Ви знаєте батька: він тут родився, тут і померти хоче.

– Я розумію, Гаррі, розумію... Його рідна шахта, він не бажав її кинути. І добре вам там?

– Так, пане Стар, – відповів молодий гірняк. – Не багато нам треба, а жаль кидати старе гніздо.

– Гаразд, Гаррі! Отже, йдемо!

І Джемс Стар, балакаючи з молодим гірняком, пішов вулицями Каллендера.

За десять хвилин минули вони місто.

IV.

Гаррі Форд був молодою, двадцятип’ятилітньою людиною, добре збудованою. Дещо серйозне лице й задумливий вигляд уже з дитячих літ вирізняли його з-поміж ровесників на копальні. Правильні риси лиця, смирні, темні очі, русяве волосся й симпатичний вигляд творили з того типічного «Lowlander»-а, цебто шотландця з долів. Змалку привчений до копальняних робіт – був він здоровим і справним робітником, при тім доброї й чесної вдачі. Під проводом батька, кермований особистим зацікавленням до праці, він працював, трудився і вже в молодих літах визначався у своєму середовищі, і то в країні, де взагалі нема лінюхів та невіж.

Працюючи без упину, молодий гірник все-таки находив час добути знання і, безперечно, став би на місце батька, як наставник шахти Дошар, коли б вона не була понехаяна.

Джемс Стар умів добре ходити, та не зміг би зрівнятися зі своїм товаришем, якщо б той не звільнив був ходи.

Дощ не падав уже так сильно. Тільки вряди-годи зривався холодний вихор, б’ючи наших подорожних дрібними краплинками дощу по лицях.

Джемс Стар і Гаррі Форд з легким клунком інженера пройшли поверх одну милю[15] по лівому березі ріки, відтак звернули на дорогу, обсаджену деревами, з яких вода стікала струменями.

По обох боках дороги тягнулися широкі пасовиська, серед яких де-не-де видніли хутори. На вічнозелених левадах тієї частини Скотії спокійно паслися стада: корови без рогів та маленькі вівці, вкриті блискучою шерстю. Пастухів не було видно, мабуть, поховалися перед дощем, зате «colly» – вівчарські собаки місцевої породи – уважно слідкували за стадами.

Шахта Ярова була віддалена на чотири милі від Каллендера. Джемс Стар був дещо зворушений. Він не бачив тієї місцевости від того дня, коли остання тонна вугілля з копалень Аберфайлю була навантажена у вагони, щоби від’їхати до Глазгова. Хліборобство заступало тепер промисел, все більше оживлений і рухливий. Контраст був тим більше різкий, що із-за холодної пори не видно було робіт на полі. А перше юрба гірняків в кожну пору року оживлювала цю місцевість, і на землі, і під землею. Транспорти вугілля йшли день і ніч. Бувало, шини скрипіли під ваготою вагонів, а тепер ржавіли на перегнилих порогах. Щораз більше зникали трамваї компанії, що колись сполучували всі оселі гірняків, а зате виростали широкі гостинці та численні пільні доріжки.

Джемсові Старові здавалося, що він йде по пустині. Він сумно оглядав околицю, спинявся хвилями, наслухуючи – чи не почує глухого шуму машин та фабричних гудків. На овиді не було видко чорного диму, який так люблять промисловці на фоні хмар. Ніде не видко було високих коминів, з яких підіймались би клуби диму. Земля, перше чорна від вугляного пилу, здавалася тепер зовсім чистою; до такого виду не привикло око Джемса Стара.

Коли інженер зупинявся, Гаррі Форд рівно ж приставав і ждав мовчки. Він відчував, що творилося в душі його товариша, і поділяв вповні його почування тим більше, що сам був дитиною копальні й ціле життя його проминуло в нутрі цього клаптика землі.

– Так, Гаррі, все змінилося! – зітхнув інженер. – Стільки добували вугілля, що вкінці мусила копальня вичерпатись. Жалуєш ти за тим?

– Жаль, пане Стар, – відповів Гаррі, – важка була це робота, але цікава, як взагалі всяка боротьба.

– Певно, певно! Безупинна боротьба, небезпека, що хідник завалиться, вибухне пожежа, затопить його повінь, вибухнуть гази. Добре кажеш – це була боротьба, иншими словами – кипуче життя!

– В Аллоа гірняки виявилися щасливішими, ніж в Аберфайлю, пане Стар.

– Так, Гаррі!

– Жалко, що ціла земна куля не складається виключно з кам’яного вугілля! – кликнув молодий гірняк. – Тоді вистало би його на багато мільйонів літ!

– Певно що так, Гаррі! Однак треба признати, що природа була розумніша – збудувавши нашу Землю передовсім із пісковика, граніту й глини, які не спалюються в огні.

– Хочете тим сказати, пане Стар, що люди, кінець кінцем, спалили би всю свою Землю?

– Так, Гаррі, цілу до тла! – відповів інженер. – Земля поволі перейшла би до останнього кусника в печі локомотив, локомобіль та фабрик, і в той спосіб загинув би наш світ!

– Цього нам не треба лякатися, пане Стар, та зате й копальні вичерпаються, здається, скорше, як це віщують статистики.

– Без сумніву, що воно так, Гаррі, і, на мою думку, Англія нерозумно міняє своє цінне паливо за золото инших народів.

– Дійсно що так, пане Стар!

– Припустім, – говорив дальше інженер, – що вода й електрика ще не сказали свого останнього слова і в будучині будуть мати широке приноровлення, та при тім вугілля дуже практичне паливо і знадобиться до всякого роду промислу. На нещастя, його замало. Вправді, на поверхні землі ростуть все нові ліси, та покладів вугілля не прибуває в нутрі землі, і Земля ніколи не буде в таких умовинах, щоб вони знову витворилися.

Джемс Стар та його товариш йшли скорою ходою, балакаючи, і в годину по виході з Каллендера були вже на шахті Дошар.

[15] Англійська миля відповідає 1609 метрам довжини.