Чорна Індія: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Кожної неділі устроювали спільні прогулянки по копальни, по ставах та озерах, і все те мало в собі багато принадної краси.

Дуже часто лунали над берегами озера Малкольм веселі звуки шотландської кобзи. Всі шахтарі спішили сюди юрбою і заводили веселі танки, а Джек Ріян, зодягнений в пестрий стрій верховинця, стоячи зі своєю кобзою на верху великої бочки, бував того дня королем забави.

З цього виходило, як говорив заєдно Симон Форд, що «вугляне місто» могло зовсім добре суперничати зі столицею Шотландії – з тим містом, що підлягало всім капризам студені й спеки та всяким неприємностям нездорової атмосфери, і яке, оповите чорними хмарами фабричного диму, вповні заслуговувало на прізвище «Старого димаря»[23].

XIV.

В таких обставинах проживала родина Фордів щасливо. Один тільки Гаррі був усе замкнений в собі, задуманий, і Джекови Ріянови, хоч як він намагався, не вдавалося розвеселити його.

Одної неділі в липні обидва товариші проходжувалися над берегами озера Малкольм. Вугляне місто спочивало. Там, нагорі, була погана погода; внаслідок довгих дощів важкі хмари вкривали землю густим туманом. Важко було й дихнути на поверхні землі. А в вугляному місті противно. Було тихо, ні вітру, ні дощу; температура панувала лагідна. Туди навіть не доходив відгомін бурі, яка шаліла на землі. Тому багато мешканців Стірлінга і його околиці прийшло відпочити в підземелля копальні. Ясному блискови світла електрики могло би було позавидувати британське сонце, закутане в сірі, понурі хмари.

Джек Ріян старався звернути увагу Гаррі на натовп надземельних гостей, та це не вдавалось йому.

– Глянь, Гаррі, як вони всі біжать сюди! – кликнув Джек Ріян. – Кинь свої сумовиті думки і хоч сьогодні будь веселий! А то подумають вони, що ми завидуємо їм їхнього життя.

– Лиши мене, Джеку, – відповів Гаррі. – Ти веселий за двох, чого ж більше тобі треба?

– Та твій смуток незабаром мене огорне, – відповів Джек. – В мене ось-ось – і очі вкриються сльозами, сміх завмре на устах, пісні не видобудуться з горла. Слухай, Гаррі, що з тобою?

– Ти це знаєш, Джеку!..

– Все та сама думка?

– Еге!

– Ах, бідний мій приятелю, – сказав Джек, здвигаючи раменами. – Якщо б ти вірив, що все те спричинили духи копальні, то тобі було би легше на душі.

– Дуже добре знаєш, Джеку, що духи існують тільки в твоїй уяві і що від часу, як знов зачалася робота в копальні, ніхто не бачив ні одного з них в Аберфайлі.

– Нехай, Гаррі! – Та якщо духи не показуються, то і ті, яким ти приписуєш ті надзвичайні явища, рівно ж не показуються.

– Я їх знайду, Джеку!

– Ах Гаррі, Гаррі! не так то легко найти духів Нового Аберфайлю.

– А все-таки я знайду оті твої привиди, – повторив Гаррі з притиском.

– Чи ти хочеш їх покарати?...

– Покарати і нагородити, Джеку. Якщо була рука, яка замурувала нас у галереї, так була і друга, яка нас врятувала! Я того ніколи не забуду.

– А не думаєш ти, що це могла бути одна і та сама рука?

– Що ти говориш, Джеку? Звідкіля у тебе така думка?

– Хто знає, Гаррі! Оті єства, що проживають у безоднях, не такі як ми.

– Такі самі, Джеку.

– Ні Гаррі, ні! А крім того – чи не можна б подумати, що тут мається до діла з якимсь божевільним?

– Божевільний! Його діла не вказують на божевільного... Злочинець, який без упину не переставав нам чинити лиха і наставав на наше життя!

– Та він тепер цього не робить, Гаррі. За отих три роки ні тобі, ні твоїй рідні нічого лихого не сталося.

– Все одно, Джеку. В мене є прочуття, що оте єство, хто воно б і не було, все-таки не покинуло своїх намірів. Я і не можу собі пояснити, на чім опирається моя думка, та все-таки, з огляду на добро копальні, хочу знати, що це за єство і де воно обертається.

– Для добра копальні? – здивовано спитав Джек Ріян.

[23] Auld-Reeski (Старий димар) – прізвище, надане старому Единбургови.