Чорна Індія: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Слідчий суддя хотів вперед впевнитися, чи є там сліди, які можна би приписати людям, а не духам. Таких не найшлося, ні свіжих, ні давніх, хоч земля, довкола змочена дощем, повинна була їх заховати.

– Сліди привидів, – кликнув Джек Ріян, коли дізнався про даремні висліди розшуків. – Це так, як шукати блудного огника на болоті.

Початок слідства не дав ніяких вислідів, і можна було надіятися, що й дальше воно не принесе нічого. Тут треба було виказати, в який спосіб запалено огонь на даху замку, яким матеріалом користувався справник і, вкінці, які останки полишилися з того огню.

Щодо першої справи, то нічого не вияснилося. Не знайдено ні сірників, ні кусника паперу, взагалі нічого, чим можна би розпалити огонь. Щодо другої й третьої – рівно ж був той самий вислід. Ніякого сліду попелу чи якихось згорілих останків – навіть не можна було точно означити місця, де була полумінь. Не було ніде обгорілого місця, ні на даху, ні на землі, ні на стінах. Можна було ще думати, що злочинець держав у руці горючий смолоскип! Та це було малоймовірне, тому що, як зізнавали свідки, полумінь був такий великий, що залога корабля, не вважаючи на мряку, бачила його у віддалі кількох миль.

– Е-е – «огненна чарівниця» вміє обходитися без сірників! – запримітив Джек Ріян. – Вона дихне – і повітря загорається, а від її огню не лишається ніякий попіл!

Остаточно слідство не виявило нічого. Зате прибула одна легенда більше. Розбиття «Моталі» й поява «огненних чарівниць» стало фактами, яких не так легко було опрокинути з оповідань шотландців.

Між тим такий весельчак, яким був Джек Ріян, не міг довго полишатися в ліжку. Не лежати йому через те, що трохи потовкся й подряпався. Та і в нього не було часу на те, щоби хворіти. А коли нема часу, то й не хворіють люди в тих здорових околицях Шотландії.

Тому Джек Ріян дуже скоро видужав і, як тільки підвівся на ноги, рішив виконати свій попередній намір, ще заки візьметься за роботу на фермі. Він мусить піти до Гаррі й довідатися, чому той не був на святі ірвінського клану.

Зі сторони такої людини, як Гаррі, що все додержував слова, неприсутність на святі була незрозумілою. До цього важко було приступити, щоби Гаррі не знав нічого про те, що на побережжі розбився корабель – про це писалося в усіх газетах. Значиться, він знав про це, знав про участь Джека в рятунку потапаючих, знав, що він був ранений і не відвідав його. Джек Ріян не міг зрозуміти такої байдужности.

Якщо Гаррі не приїхав, значиться, не міг. Джек Ріян скорше відкинув би свою віру в «огненні чарівниці», ніж повірив би в недостачу приязни Гаррі до нього. Тому в два дні по катастрофі Джек Ріян певною ходою вийшов з ферми, заспівав на ціле горло і прийшов на двірець залізниці, що йшла через Глазго до Стірлінгу і Каллендеру. Тут, дожидаючи поїзду, він звернув увагу на розвішене по всіх стінах оголошення такого змісту:

«Дня 4 ц. м. інженер Джемс Стар з Единбурга сів у Ґрантоні на пароплав «Уельський Принц» і того самого дня висів у Стірлінгу. Від того дня нема про нього ніякої вістки.

Всі вістки, що відносились би до його особи, проситься пересилати в Единбург президентови «Королівського Товариства».

Джек Ріян, дуже здивований, кілька разів прочитував отцю оповістку.

– Пан Стар! – кликнув він. – Та я 4 ц. м. стрінув його з Гаррі у шахті Ярова. Це десять днів тому назад. Від того дня нема сліду по нім. Чи не з тієї самої причини і Гаррі не був на святі в Ірвіні?

І, навіть не подумавши сповістити президента «Королівського Товариства» про це, що знав про Джемса Стара, Джек Ріян скочив до вагону, рішений за всяку ціну удатися наперед до шахти Ярова. А там, як буде треба, він піде в підземелля шахти Дошар. Там знайде Гаррі, а з ним й інженера Джемса Стара.

В три години опісля він вийшов з вагона в Каллендері й звернувся в сторону копальні.

«Вони більше не показувалися, – розважав він у думках. – Чому? Чи, може, що-небудь перешкодило їм, або, може, щось важного задержує їх у глибині копальні? Все те розвідаю...»

Прискорюючи ходи, він за годину станув біля шахти Ярова. Ніщо там не змінилося. Довкруги царювала мертвецька тишина, ні одного живого єства не було довкола.

Джек Ріян увійшов під розвалену шопу, в якій знаходився вхід до шахти. Глянув у низ і нічого не побачив. Наслухував... Не почув нічого.

– А моя лампа! – кликнув він. – Повинна вона знаходитися на своєму місці!

Лампа, якої уживав Джек Ріян, коли удавався до копальні, стояла звичайно в кутку біля горішніх сходів.

Та лампи там уже не було.

«Щось воно недобре!» – подумав Джек, затривожений.

Відтак, не надумуючись, не вважаючи на свій страх перед невідомим, він кликнув:

– Піду... хоч би там було не знати як темно!

І він почав злазити вдолину по сходах, що вели у нутро шахти.

Джек Ріян мусив ще добре тямити свою давню службу гірняка і добре знати шахту Дошар, коли відважився на такий крок. Сходив він обережно, пробуючи ногою кожну ступінь сходів. Найменша необережність спричинила би упадок з висоти півтора тисяча стіп.

Ріян пильно числив помости, що відділювали поодинокі части сходів. Він знав, що стане на дні шахти після тридцятого помосту. А там, здавалося йому, вже неважко буде дістатися до хатини гірняка, що находилася, як звісно, на кінци головної галереї.

В той спосіб дійшов Джек Ріян до двадцять шостого помосту, і йому лишалося не більше як двісті стіп до дна шахти. Та тут, опускаючи ногу, щоби натрапити на першу ступінь двадцять сьомої драбини, він не найшов нічого, його нога шукала даремно у повітрі якоїсь точки опору. Джек Ріян придержуючись сильно одною рукою, почав другою шукати сходів, що мали дальше вести в долину... та даремно.

Продовження сходів не було, хтось мусив їх відняти.