Чорна Індія: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Гаррі виліз на край отвору і хотів негайно туди ввійти, але інженер спинив його, кажучи:

– Пожди, нехай там прочиститься повітря!

– Так, зажди, щоб ти не попарився! – кликнув і Симон.

Минуло чверть години тривожного дожидання. Відтак Симон прив’язав до палиці лампу і просунув її в нововідкриту яму. Полум’я лампи горіло ясно.

– Можеш йти, Гаррі, – сказав Джемс Стар, – ми підемо за тобою.

Отвір, який спричинив вибух, був настільки великий, що можна було крізь нього вигідно перейти. Гаррі взяв ліхтарню, поліз туди не надумуючись і незабаром зник у темряві.

Джемс Стар, Симон і Меджі дожидали його, не рухаючись. Минула хвилина, що здавалася безконечною. Гаррі не вертався. Підійшовши ближче отвору, Джемс Стар не доглянув навіть світла ліхтарні, яка повинна б була освітлювати нове підземелля.

«Чи не притрапилось йому що лихого? Може, впав він де в яку глибінь?» Такі думки ворушилися в дожидаючих повороту Гаррі.

Старий гірняк, не слухаючи нікого, хотів йти вже за сином, коли нараз замиготіло в отворі світло, спершу слабке, а відтак все сильніше, і з ями відізвався голос Гаррі:

– Ходіть, пане Стар, ходіть, тату! Шлях у новий Аберфайль відкритий!

IX.

Коли б інженери, при помочі якої-небудь надлюдської сили, могли піднести наверх кусень шотландської поверхні, отак з 1000 стіп завглибшки, разом зі всіма озерами, ріками, заливами і прибережними землями графства Стірлінг, Думбартом і Ранфре – то вони найшли би під тою покришкою землі великанську пропасть, з якою могла б хіба тільки зрівнятися звісна Мамутова печера в Кентуккі. Ця пропасть складалась би із тисячів поодиноких закопів, різних щодо величини та форми, так, немов вулій, чудесно збудований і призначений не для бджіл, а для всіх іхтіозаврів та птеродактилів давніх геологічних епох!

Цілий лабіринт галерей, одні вищі від бань найвищих храмів, другі зовсім низькі; одні рівні і прості, инші йдучі впоперек, – виповняв собою цей вулик.

Балки, що піддержували оті галереї, грубі стіни, що їх розділювали, а навіть і стелі в отому підземеллю були із пісковика або граніту. Та поміж тим камінням, ціпко ним стиснені, протискалися верстви вугілля, як чорна кров отого незвичайного підземелля. Верстви вугілля простягалися на віддалі сорок миль з півночі на полуднє і врізувались навіть в дно північного каналу. Багатство отих верств могли виказати пильні розсліди, та воно повинно би перевищати копальні в Кардіфі у графстві Ґалле, та в Ньюкестлі у графстві Нортумберленд.

Треба ще згадати, що робота в тих копальнях була багато легша, ніж деінде, тому, що сама природа в цю давну геологічну епоху, коли ґрунт Землі твердшав, сама немов би покопала в новому Аберфайлі галереї та копальняні тунелі.

Так, сама природа! На перший погляд можна було думати, що це вже експлуатована і давно закинена копальня. Та так не було. Таких багатств не кидають! Людські терміти ніколи не дібралися ще до цього підземелля Шотландії, і те все вчинила сама природа. Та ще раз кажемо: з ним не могли рівнятися ні єгипетські печери, ні римські катакомби, хіба тільки звісні Мамутові печери, в яких на просторі більше як двадцять миль начислюють двісті двадцять шість улиць, одинадцять озер, сім рік, вісім водопадів, тридцять дві криниці та без ліку високих скель. І новий Аберфайль подібно, як оті печери, був ділом не людських рук, а Творця.

Таке ось було нове незміриме багатство, яке відкрив старий наставник. Десять років пробування в старій копальні, рідкісна впертість, що не давала йому спинитися перед раз обібраною метою, сильна віра і незвичайний інстинкт – отеє були условини, які дали йому побіду, котрої другі не вспіли б були осягнути.

Чому розшуки, які провадив в останніх роках експлуатації Джемс Стар, скінчилися біля тої стіни, саме на границі нових верств вугілля? Це випадок, незвичайно важний, однак, своїми наслідками в того роду розслідах.

Та в кожному разі показалося, що в тій частині Шотландії існує щось в роді підземного графства, котрому не доставало, щоб бути замешканим, тільки сонячного проміння, чи якого иншого світла.

Находилась там і вода, зібрана в ставках, потоках та озерах, не раз більших від озера Катрайн, що знаходиться над копальнями. А сполучувала оті ставки та озера ціла сітка каналів. Незвичайно гарний вид був би, коли б так освітити оті підземні води електричним сонцем.

Хоч цілком не надавалося оте підземелля під яку-небудь рістню, то все ж таки могло б воно служити житлом для шотландського населення.

Хто знає, може, колись – коли вугілля у копальнях Аберфайлю, Ньюкестля та Кардіфу вичерпається – бідне населення Британського Королівства знайде собі захист у глибині отого підземелля, що має рівну, незмінливу температуру.

X.

Почувши голос Гаррі, Джемс Стар, Меджі й Симон влізли в вузький отвір, що сполучував копальню Дошар з нововідкритими верствами вугілля.

Вони опинилися при вході доволі широкої галереї. Можна було думати, що це праця людських рук, що джаґан і лопата вибили її для експлуатації. Відкривці були тим збентежені, думаючи, що попали в якусь давню, забуту копальню, про якої існування навіть старі гірняки не знали.

Та ні! Може, ота галерея була колись, в давні геологічні епохи, руслом якого потоку чи ріки, та тепер в ній було сухо, так, немовби вона була людськими руками викувана в твердому граніті. До цього, було в ній доволі повітря, що вказувало на існування сполуки тієї галереї з поверхнею землі.

Запримітив це інженер, і наглядно відчувалося, що природна вентиляція нової копальні проведена доволі добре. Вугляного газу не було ні сліду. Мабуть, зібрався він був в якомусь заглибленню біля стіни, що дотикала копальні Дошар, та, видобувшись крізь стіну, розвіявся по широкому підземеллі. Та Гаррі, не зважаючи на те, взяв зі собою гірничу лампу, яка могла світити дванадцять годин без перерви.

Джемс Стар і його товариші почували невимовну радість; було це цілковите сповнення їх надій та бажань – довкола них всюди було вугілля. Вони мовчали зі зворушення, і навіть Симон Форд повздержував себе. Його радість виливалася на зверх не довгою бесідою, а короткими, голосними окликами.

Може, необережно було з їх сторони так запускатися в підземелля. Та вони не думали над поворотом. Галерея була широка і доволі пряма. Ніщо не перепиняло дороги, усюди було чисте повітря. Йшли вони так годину, поки не дійшли до кінця галереї. Вона кінчилася у величезній печері, якої глибини та висоти годі було означити. Глибока темрява, що панувала в ній, не давала добре розслідити цього, та наші відкривці побачили при світлі гірничих ламп, що склепіння тієї печери находилося над великим збірником стоячої води. Міг це бути став чи озеро, якого береги окружені були фантастичними скелями, що зникали в темряві.

– Стійте! – крикнув Симон Форд, спиняючись. – Ще крок – і ми упали би в пропасть.