Троє в одному човні (як не рахувати собаки): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Увесь день вона блукала лісом уздовж річки, а потім, коли настав вечір і сірі сутінки розкинули над водою свої темні покривала, вона простягла свої руки до мовчазної річки. Стара річка, якій відомі були всі її печалі й радощі, обійняла її ніжними руками, пригорнула до грудей і втамувала біль.

Ось так згрішила вона у всьому: і в житті, і в смерті. Поможи їй, Боже! І всім решта грішникам, якщо такі ще є.

Горинг на лівому березі, Стритлі на правому — місця, що зачаровують своєю красою, і спокушають залишитись там на кілька днів. Околиці Пенгбурна так і спонукають до катання під вітрилом у сонячний день чи до греблі під місяцем. А які мальовничі навколишні краєвиди! Того дня ми хотіли було гребти до Воллінгфорда, але привітне усміхнене обличчя річки спокусило нас затриматись тут. Ми залишили човен біля мосту, вирушили до Стритлі і, на превелике задоволення Монморансі, пішли снідати до «Буйвола».

Кажуть, колись схили, що височать обабіч річки, були єдиною горою, яка стояла на шляху Темзи. Тут, трохи вище від Горинга, вона і закінчувалась, утворюючи величезне озеро. Я не можу ні стверджувати цього, ані заперечувати. Я просто кажу те, що чув.

Стритлі — дуже старовинне місто. Як і більшість усіх прибережних міст і містечок, воно бере свій початок ще за часів бритів і саксів. Якщо вам доводиться вибирати, де зупинитися, то Горинг не такий привабливий, як Стритлі. Водночас він досить гарний. Та й залізниця близенько (на випадок, якщо ви вирішите тихенько з’їхати, щоб не оплачувати рахунок за готель).

Розділ XVII

Ми залишилися в Стритлі на два дні, і там нам нарешті випрали одяг. Ми було намагалися випрати його самотужки в річці, під керівництвом Джорджа, але нічого в нас із того не вийшло. Хоча сказати, що нічого не вийшло, — це не сказати нічого, тому що після того прання наш одяг став виглядати значно гірше, ніж до нього. Правду кажучи, до прання наш одяг був надзвичайно брудним, але все ж таки його можна було носити. Коли ж ми попрали його в річці, не помилюся, коли скажу, що після того річка стала значно чистішою. Під час того прання ми зібрали на свій одяг весь бруд, який був у річці між Редингом та Генлі.

Праля в Стритлі сказала, що вона вважає своїм обов’язком взяти з нас за те прання втричі дорожче від звичайної ціни. Вона стверджувала, що це більше було схоже не на прання, а на викопування нашого одягу із купи бруду.

Ми заплатили все сповна, навіть не розтуливши рота.

Околиці Стритлі і Горинга славляться рибальством.

Тут можна по-справжньому насолодитися риболовлею. Ніде не водиться стільки щук, плотви, яльця, піскаря та вугра, як тут. Тут можна цілий день просидіти з вудкою.

Дехто так і робить. Однак зловити їм нічого не вдається. Я не знаю жодної людини, котра б що-небудь у Темзі впіймала, окрім хіба що якогось малька чи дохлого кота. Але ж це до риболовлі не має жодного стосунку! У місцевому путівнику рибалки немає ані слова про те, що тут можна щось упіймати. Все, що в ньому написано, — це те, що тут «чудове місце для риболовлі». Судячи з того, що мені довелося спостерігати, я цілком погоджуся із таким твердженням.

У світі немає жодного такого місця, де б у вас було стільки можливостей для риболовлі або де б ви могли стільки часу їй присвятити. Деякі рибалки приїжджають лише на один день, інші ж залишаються рибалити упродовж місяця. Якщо у вас є бажання, ви можете тут залишитись рибалити і на цілий рік — в будь-якому разі це нічого не змінить.

У «Посібнику рибалки на Темзі» написано, що «тут також можна зловити щуку та окуня», але і тут посібник помиляється. Напевно, щуки й окуні тут дійсно водяться. Я переконаний, що саме так воно і є. Крокуючи берегом, можна побачити їх цілі зграї: вони підпливають, вистромлюють із води голови і завмирають із роззявленими ротами, чекаючи, коли ви кинете їм шматок печива. А коли ви купаєтесь, вони снують довкола вас, заважаючи пливти і набридаючи вам. Але щоб зловити їх на гачок зі шматком хробака на ньому чи на щось подібне — цього не трапляється.

Особисто я — не дуже хороший рибалка. Був час, коли я цій справі приділяв досить-таки багато уваги, і, як мені здавалося, цілком успішно. Але бувалі рибалки сказали, що справжнього рибалки з мене ніколи не вийде, і порадили все це облишити. Вони казали, що я досить вправно закидаю і що кмітливості мені також не позичати, та й лінощів від природи достатньо. Та вони переконані, що рибалки з мене не буде. У мене недостатньо уяви.

Мені казали, що з мене міг би вийти поет, що я міг би писати бульварні романи чи бути якимось репортером, словом, щось на зразок того, і, можливо, досить-таки непоганим. Та щоб зайняти своє місце серед рибалок Темзи, потрібно значно більше уяви і вигадки, ніж їх було в мене.

Дехто думає, що аби вважатися хорошим рибалкою, достатньо з легкістю, не кліпнувши оком, розповідати різні побрехеньки. Але вони помиляються. Сама по собі пуста вигадка нічого не варта. На це здатен будь-який новачок. Досвідченого рибалку можна розпізнати по найдрібніших деталях, ретельно, я б сказав, педантично продуманих тонкощах, які додають історії правдивості та переконливості.

Не становить жодних зусиль прийти і сказати: «Вчора увечері я зловив п’ятнадцять дюжин окунів», або «Минулого понеділка я витяг піскаря на вісімнадцять фунтів і завдовжки три фути». Для цього не потрібно ні вміння, ні майстерності. Це можна назвати простою зухвалістю, не більше.

Ні, справжній рибалка не дозволить собі так відверто брехати. Його метод — це ціла наука.

Він спокійно заходить з картузом на голові, вмощується у найзручніше крісло, запалює люльку і попихкує собі, не промовляючи жодного слова. Певний час він дає новачкам можливість похвалитися, а потім, скориставшись паузою, виймає з рота люльку, вистукує об решітку каміну попіл і промовляє:

— А я у вівторок увечері витяг таке, що й розповідати не хочеться.

— Чому? — питають усі.

— Тому що мені все одно ніхто не повірить, — спокійно відповідає він без жалю в голосі. Він знову набиває люльку і просить принести йому три порції холодного шотландського віскі.

Після цього настає пауза. Жоден із присутніх не почувається досить упевнено, щоб заперечувати старому джентльменові. Тож йому доводиться продовжувати самому, не очікуючи додаткових вмовлянь.

— Ні, — протяжливо провадить він. — Я й сам не повірив би, коли б почув це від когось іншого, але, попри все, це — факт. Я просидів з вудкою увесь день і не зловив буквально нічого, якщо не рахувати кількох десятків плотичок та штук зо двадцять щук. Я вирішив, що справа не йде, почав збиратися, коли раптом щось різко смикнуло за вудку. Я подумав, що знову якийсь дріб’язок, і підійшов, щоб витягти вудку і поглянути, що там. Не піднятись мені з цього місця, але рухнути вудкою я не зміг. Півгодини, уявіть собі, панове, цілих півгодини я тягався з тою рибиною, поки витяг її на берег! Щоразу я думав, що волосінь от-от лусне! Зрештою, я таки витягнув її, і що ви думаєте, це було? Осетер! Сорокафунтовий осетер! На вудку, панове! Отак, дивуватися справді є чому. Добродію, мені, будь ласка, ще три віскі.

Потім він починає розповідати про те, як були вражені всі, хто це бачив, що сказала дружина, коли він прийшов додому, і що про все це думає Джо Баґлз.

Одного разу я спитав у власника прирічкового готелю, чи не набридає йому слухати всі ці байки старих рибалок. На це він мені відповів:

— Тепер уже ні. Спочатку набридало, а зараз… Заради бога. Нам з господинею доводиться слухати їх цілими днями. Із часом до цього звикаєш, розумієте, просто звикаєш.

У мене був один знайомий. Надзвичайно чесний юнак. Він рибалив на муху, і коли захопився цією справою, то вирішив не перебільшувати своєї здобичі понад двадцять п’ять відсотків.

— Коли мені вдається зловити сорок рибин, — казав він, — я всім розповідаю, що зловив п’ятдесят, ну і так далі. Але більше того я не прибріхую, тому що брехати — гріх.