Троє в одному човні (як не рахувати собаки): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Спочатку вони його не зрозуміли. Коли ж зметикували, що він мав на увазі, то сказали, що не знають, як це робиться.

— О, зараз я покажу вам, — вигукнув він, — це досить забавно! Ви лягаєте на… я хотів сказати, нахиляєтеся з берега і споліскуєте посуд у воді.

Старша із сестер сказала, що їхні сукні не зовсім пасують до роботи.

— О, з ними все буде гаразд, — безтурботно сказав він, — ви їх просто підібгайте.

Він таки змусив їх це зробити. Сказав, що це і є основною забавою на пікніку. І вони визнали, що їм було дуже цікаво.

Тепер я іноді себе запитую, чи був наш юний приятель таким пустоголовим, як ми про нього думали? Ні, це неможливо. У нього був такий по-дитячому добродушний вираз обличчя…

Гарріс захотів зупинитися біля Гемптонської церкви, щоб піти поглянути на надгробок місіс Томас.

— Хто така місіс Томас? — запитав я.

— Звідки мені знати? — відповів Гарріс. — Це якась пані, в якої дуже красивий надгробок, і мені хочеться оглянути його.

Я заперечив. Не знаю, можливо, в мені щось не так, але чомусь мене особисто ніколи не приваблювали надмогильні пам’ятники. Я знаю, що, коли ви приїжджаєте до якогось міста, належить піти на церковне кладовище і насолоджуватись спогляданням могил, але я завжди відмовляю собі в таких розвагах. Мені нецікаво плентатися довкола похмурих і холодних церков слідом за захеканими дідусями й читати епітафії. І вигляд шматка потемнілої міді, приліпленого до каменю, не викликає в мені нічого такого, що можна було б назвати справжнім щастям.

Незворушний вигляд, з яким я споглядаю усі ті таблички з написами, та цілковита байдужість до перипетій якогось там місцевого родоводу просто вражають добропорядних причетників, а неприховане бажання якнайшвидше забратися звідти крає їхні серця.

Якось чудового сонячного ранку я курив біля невисокої кам’яної стіни, що огороджувала невеличку сільську церкву. Я насолоджувався спокоєм і гармонією, які панували довкола: обвита плющем стара сіра церква, її охайний різьблений ґаночок, дорога, що звивається вузькою білою смужкою поміж шеренгами високих в’язів, солом’яні стріхи хатин, які видніють із-за старанно підстрижених кущів, річка, що виблискує сріблом, укриті лісами пагорби…

Краєвид був справді чудовий, сповнений ідилії і викликав у моїй душі ліричні почуття. Він мене надихав. Я почував себе добрим і благородним, відчував, що не хочу більше бути грішним і неправедним. Мені хотілося залишитися тут і ніколи більше не робити нічого поганого. Я житиму бездоганним красивим життям до самої старості, і сивина вкриє мою голову, ну і все решта в такому дусі.

Тієї хвилини всім своїм друзям і родичам я пробачив їхні брудні чи невдалі вчинки та впертість. Усім їм я бажав щастя. Вони цього не знали. Вони йшли далі своїм гріховним шляхом, навіть не здогадуючись про те, що десь далеко, в якомусь тихому селі я стільки для них роблю. І я насправді робив. Мені навіть захотілося, щоб вони дізналися про це, адже я хотів зробити їх щасливими. Високі й чисті думки одна за одною осявали мене. Аж раптом мою замріяність перервав пронизливий писклявий крик:

— Усе гаразд, сер, я вже йду. Все гаразд. Можете не поспішати.

Я підвів голову і побачив лисого старигана, який, накульгуючи, прямував до мене через подвір’я церкви. В руці він тримав величезну зв’язку ключів, яка брязкала з кожним його кроком.

З поважним виглядом я мовчки махнув йому рукою, аби він ішов геть, але він наближався, викрикуючи:

— Я йду, сер, я йду. Я трохи кривий і вже не такий прудкий, як колись. Ходіть сюди, сер.

— Забирайся геть, жалюгідний діду, — сказав я.

— Я прийшов, як тільки зміг, сер, — відповів він. — Моя господиня щойно вас помітила. Ходіть за мною, сер.

— Пішов геть! — повторив я. — Пішов, доки я не переліз через цю стіну і не скрутив тобі шию.

Він здивовано підвів погляд на мене.

— Ви не бажаєте поглянути на надгробки? — запитав він.

— Ні, — відповів я, — не хочу. Я хочу стояти тут, обіпершись на ось цю стару стіну. Забирайся і дай мені спокій. Мене сповнюють прекрасні благородні думки, і я хочу, щоб так було завжди, тому що тоді на душі спокійно й добре. Не ходи тут довкола і не дратуй мене своїм безглуздим виглядом. Дурнуватими балачками про ті надгробки ти прогнав від мене всі найкращі відчуття. Забирайся і знайди когось, щоб поховав тебе за невеликі гроші, а я заплачу половину.

На якийсь час він було розгубився. Потер очі і пильно подивився на мене. Він не міг нічого второпати — все ж таки я був доволі схожий на людину.

Він спитав:

— Ви… ви тут вперше? Ви не живете тут?

— Ні, — відповів я, — не живу. Коли б я жив тут, то ти би тут не жив.

— Ну, — сказав він, — тоді ви хочете поглянути на могили. Ну, знаєте, гробниці, усипальні — там люди поховані.

— Брехня, — відповів я, підвищуючи голос. — Я не хочу і не буду дивитись на могили. І на твою також. Чому я мушу на них дивитись? У нас є свої могили, нашої родини. От, до речі, надгробком мого дядечка Поджера на кладовищі Кенсел-Грін пишається вся околиця, а склеп мого дідуся в Бау можуть одночасно відвідати вісім осіб. У двоюрідної бабусі Сьюзен на церковному кладовищі у Фінчлі могилу обкладено цеглою, а на надгробку можна побачити чудовий кавник — то барельєф. І все довкола викладено шестидюймовою плиткою з найкращого білого каменю. Це коштує чимало. Якщо мені хочеться подивитися на могили, я йду саме до цих могил і насолоджуюсь ними. А споглядати чиїсь інші я не хочу. От коли поховають тебе, я таки прийду, щоб поглянути на твою. Це все, що я можу для тебе зробити.