Троє в одному човні (як не рахувати собаки): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Карта стала б дуже у пригоді, — сказав хтось із компанії, — якби ви знали хоча б приблизно, де ми зараз є.

Цього Гарріс не знав. На його думку, найкраще було б повернутися до входу і почати спочатку. Частина тих, хто там був, не висловила особливого захоплення такою пропозицією. А от що стосується бажання повернутися до входу, то тут була цілковита одностайність. Усі розвернулися і знову пішли слідом за Гаррісом у протилежному напрямку. Минуло хвилин із десять, і вони побачили, що прийшли до самої середини.

Спочатку в Гарріса майнула думка прикинутися, ніби так він і планував, але вигляд натовпу насторожував, тому він вирішив списати це на випадковість.

У кожному разі в них уже було щось, від чого можна відштовхнутися — тепер вони знали, де перебувають. Знову звірилися з картою. Здавалося, що розв’язати проблему стало значно простіше, і вони рушили лабіринтом втретє.

Через три хвилини знову опинилися на тому ж місці.

Після того вони вже взагалі не змогли будь-куди вийти. Хоч би яким шляхом вони йшли, він все одно повертав їх до центру. Це вже набуло такої регулярності, що дехто залишався на місці і чекав, доки всі решта прогуляються довкола і повернуться до них. Урешті Гарріс знову дістав карту. Але сам її вигляд викликав у натовпу лише обурення й гнів, і йому порадили накрутити собі з неї цигарок. Гарріс почав відчувати, що його популярність значною мірою похитнулася.

Усі вже просто божеволіли і почали кликати наглядача. Той приставив зовні драбину і почав гукати до них, даючи вказівки. Але до того часу в їхніх головах все так закрутилося, що збагнути що-небудь було вже не під силу, тож наглядач наказав їм залишатися на місці, а він до них підійде. Вони збилися докупи й чекали. Наглядач зліз із драбини і увійшов досередини.

На жаль, наглядач виявився досить молодим хлопцем, до того ж цілковитим новаком у цій справі. Увійшовши всередину, він не міг їх знайти, блукав довкола, намагаючись дістатися до них, і врешті загубився сам. Він потрапляв їм на очі то тут, то там, кружляючи по інший бік огорожі, він бачив їх і одразу ж поспішав у тому напрямку, вони чекали хвилин зо п’ять, і він знову з’являвся точнісінько в тому самому місці і питав у них, де вони є.

Нещасним довелось чекати, доки не повернувся з обіду один зі старих наглядачів і не витяг їх звідти.

Гарріс сказав, що, наскільки він може судити, це досить хороший лабіринт, і ми домовились, що на зворотному шляху спробуємо завести туди Джорджа.

Розділ VII

Коли Гарріс розповідав мені про свої пригоди в лабіринті, ми саме проходили через Молсейський шлюз. Це відібрало в нас трохи часу, оскільки наш човен був єдиним, а це — великий шлюз. Я не пригадую, щоб колись раніше мені доводилось бачити у Молсейському шлюзі один-єдиний човен.

Гадаю, цей шлюз — найбільш пожвавлений на всій річці, більше навіть, ніж Боултерів.

Бувало, я стояв на причалі і спостерігав за ним. За розмаїттям яскравих блузочок, чоловічих капелюхів, вишуканих капелюшків, кольорових парасольок, шовкових накидок, плащів, стрічок та елегантних туалетів не можна було навіть розгледіти води. Здавалося, що це велетенська скриня, в яку накидали квітів усіх кольорів і відтінків, перемішали, а потім цю різнобарвну гору розгорнули по всіх куточках.

У погожу неділю таке можна спостерігати протягом цілого дня. Вгору і вниз за течією стоять в очікуванні своєї черги шереги човнів. Човни наближаються і пливуть геть. Від палацу до Гемптонської церкви сповнена веселощів і сонця річка вкрита крапчастим візерунком із жовтих і блакитних, помаранчевих і білих, червоних і рожевих кольорів. Усі жителі Гемптона і Молсі вдягаються в літні костюми, ідуть до шлюзу, прогулюються коло нього зі своїми собаками, спілкуються, курять, спостерігають за човнами. І все це — капелюхи і піджаки чоловіків, красиві барвисті сукні жінок, жваві собаки, човни, білі вітрила, приємний пейзаж, вода, що виблискує на сонці — створює одне з найприємніших видовищ, які тільки можна побачити поблизу старого похмурого Лондона.

Річка надає людям великі можливості показати своє вбрання. Де ще, крім річки, ми, чоловіки, можемо продемонструвати смаки у кольорах? Якщо ви мене запитаєте, я вам скажу: вони у нас досить витончені. Мені завжди подобається, щоб у моїх речах було трішки червоного кольору — червоного і чорного. Річ у тім, що волосся в мене золотаво-рудого кольору. Мені казали, досить гарний відтінок. Тому темно-червоний колір надзвичайно мені пасує. Крім того, я завжди був у цьому переконаний, дуже добре з ним поєднується світло-блакитна краватка. А ще — пара хромових черевиків і червона хустина круг поясу. Хустина виглядає набагато краще за пасок.

Гарріс обирає одяг переважно помаранчевого і жовтого відтінків або їх поєднання. Але мені здається, що з його боку це зовсім нерозумно. Для жовтого він надто смаглявий. Жовті кольори йому зовсім не личать — тут навіть нема про що сперечатися. Я намагаюсь його переконати, щоб він більше одягав блакитного і додавав чогось білого чи кремового. Дарма! Що менше смаку людина має, то впертішою вона є. Дуже шкода, бо так він навряд чи зможе досягти успіху. А є ж кольори, в яких він виглядав би не так уже й погано. А ще — якби носив капелюха.

Джордж для нашої подорожі придбав кілька нових предметів одягу. Мене вони досить сильно засмутили. Куртка — просто виїдає очі. Мені не хотілося б, щоб Джордж дізнався мою думку, але насправді інакше і не скажеш. У четвер увечері він приніс її додому і показав нам. Ми запитали, якого, на його думку, вона кольору. Він відповів, що не знає і що, схоже, для цього кольору ще не придумали назви. Продавець сказав йому, що це якийсь східний візерунок. Джордж надягнув її і запитав нас, якої ми про неї думки, Гарріс сказав, що якщо це те, що можна розвісити навесні біля квітника, аби відлякувати птахів, то більш-менш підходить. Але якщо це вважається предметом одягу для людської істоти, окрім хіба що темношкірого з околиць Марґіта, то йому стає зле. Джорджа це доволі сильно образило, але, як сказав Гарріс, якщо він не хотів знати його думки, то для чого про це питав?

І мене, і Гарріса хвилювало, що його куртка привертатиме до човна надмірну увагу.

Панночки, якщо вони гарно вбрані, також доволі непогано виглядають у човні. Як на мене, то немає нічого привабливішого за пошитий зі смаком костюм для прогулянок у човні. Але «костюм для прогулянок у човні» виглядав би ще привабливіше, коли б усі панночки розуміли, що він призначений для того, щоб подорожувати в човні, і що це не просто взірець для вітрини. Нічого так не псує мандрівку, як присутність у човні людей, що більше переймаються своїм одягом, аніж самою мандрівкою. Одного разу я мав нещастя вирушити на пікнік до води з двома такими панночками. Було справді весело!

Усе на них було просто чудове — шовкова тканина, мережива, квіточки, стрічечки, елегантні черевички, м’які рукавички. Але їхній одяг більше пасував для фотографії, ніж для пікніка на березі річки. Ці «костюми для прогулянок» були немов з якоїсь модної французької картинки. Це було смішно — на тлі природи дівчата виглядали в них просто безглуздо.

Від самого початку вони вирішили, що в човні не зовсім чисто. Ми повитирали для них усі лави і намагалися переконати їх у тому, що все вже вичищено, але вони нам не повірили. Одна з них мазнула пальчиком в рукавичці по подушці сидіння і показала іншій. Вони обидві зітхнули і з виглядом мучениць часів раннього християнства, які намагаються якомога зручніше вмоститися на кілку, всілися у човні. Не доведи Боже, щоб із-під вашого весла вилетіла б хоч краплина води, яка неодмінно впаде на костюм і зіпсує його. Так воно й сталося — крапля попала на сукню, і пляма залишилася там назавжди.

На веслах був я. Я старався, як міг. Я піднімав весла на два фути над водою, після кожного гребка, перш ніж змахнути ними знову, чекав, доки стече вода, і перед тим, як занурити весла, вибирав на воді найспокійніші місця. (За певний час Боу сказав, що, дивлячись на мене, він почуває себе недостатньо вправним гребцем, щоб гребти зі мною, тому, якщо я не заперечуватиму, він просто сидітиме і вчитиметься в мене, як потрібно гребти.) Та, незважаючи на всі мої намагання, інколи бризки води все ж таки потрапляли на одяг наших панночок.

Панночки не виявляли свого невдоволення. Міцно стиснувши губи, вони лише щільно присунулися одна до одної. Але щоразу, коли якась краплина досягала їх, вони кривилися й сіпалися. Їхні мовчазні страждання були сповнені благородства, але мене хіба що дратували. Я надто емоційна людина. Я почав гребти щосили, ривками. І що більше я намагався не плескати, то частіше в мене виходило навпаки.

Зрештою я здався. Сказав, що краще перейду на ніс. Боу також вирішив, що так буде краще, і ми помінялися місцями. Побачивши, що я йду, панночки мимоволі зітхнули з полегшенням, і на якусь мить їхні обличчя навіть проясніли. Бідолашні дівчата! Зі мною їм було б значно краще. Тепер біля них був веселий, легковажний, пустоголовий юнак, у якого здатності до співчуття не більше, ніж у цуценяти ньюфаундленда. Ви могли годинами свердлити його поглядом, а він цього навіть не помітив би. А навіть якби й помітив, його це зовсім не зачепило б. Ні про що не замислюючись, він енергійно взявся до греблі. Немов у фонтані, над човном заграли бризки води, змусивши всіх виструнчитись від несподіванки. Вихлюпнувши добру пінту[9] води на сукню однієї з наших панночок, він лише добродушно засміявся й сказав:

— Мені дуже шкода, справді, — і дав свою хустинку, аби повитирати воду.

— Пусте, — пробурмотіли у відповідь дівчата, натягуючи на себе покривала та піджаки і намагаючись заховатися за своїми мереживними парасольками.

Сніданок минув украй погано. Усі запрошували їх сісти на траву, але вона була в пилюці.

А повалене дерево, яке їм запропонували натомість, схоже, ніхто не витирав протягом багатьох тижнів. Тож вони розстелили свої хустинки і посідали на них, до того ж боялись навіть поворухнутися. Хтось, прогулюючись зі своєю тарілкою зі шматком пирога з яловичиною, спіткнувся об корінь, і пиріг вирушив у політ. На щастя, він у них не вцілив. Але сам випадок явив ще одну загрозу і змусив додатково хвилюватися. Тому, коли будь-хто вставав і проходив повз них, навіть не тримаючи в руках нічого, що могло б упасти і забруднити їхній одяг, вони сторожко спостерігали за ним, доки бідолаха знову не сідав на місце.

— Отже, дівчатка, — коли все скінчилося, весело звернувся до них наш приятель Боу, — підводьтеся — потрібно все помити.

[9] Пінта — міра обсягу близько 0,568 л.