М.Г.
Я скільки знав тебе, Миколо,
Ти путав всі свої сліди,
І вічно бідкався на долю,
Як це робили всі жиди.
А зараз, коли став багатим,
І стало перти через ніс,
Ти став настільки жаднуватим,
Неначе в зайця куций хвіст.
І хоч ти був не бідний хлопець,
Але завжди ти так крививсь,
Неначе кісткою бізона
Ти щойно, брате, удавивсь.
Я тебе дуже гарно знаю,
Та що тобі, скажи, сказать?
Як міг одним ти помідором,
Гостей весь вечір частувать,
А потім все самому з’їсти,
Й сказать: – Ви що, прийшли до мене їсти?
14.8.2013 р.
ХАПУНУ СЕРГІЮ БОРИСОВИЧУ
Скільки людей тебе кляло,
Що крав усе, що де було,
І в той же час дививсь їм в очі,
Як хлопці дивляться в дівочі.
Але прокльони не проходять,
Вони таких, як ти, знаходять,
Ото тобі за гріх, «рибак»,
Бог і послав, нарешті, – рак.
Оце, щоб знали всі, як красти,