Бабай: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У вікно ізолятора вже пробивалися світанкові промені сонця, сперечаючись із усіма вісьмома світильниками, що горіли в ізоляторі ще з ночі. Однак стрілки цього разу закомизилися і категорично відмовилися показувати час. Назар пошкодував, що в нього поки немає власного справжнього годинника — втім, такий збій, якщо не зраджувала пам’ять, стався вперше — і почув, як у замок дверей вставили ключ.

Йому дуже хотілося пити, у роті пересохло, але хлопчик вирішив зачекати, поки з’ясується, хто прийшов. Крім того, занадто ранній візит його насторожив.

Лежачи, Назар не бачив двері з-за перегородки, але відвідувач надто довго не з’являвся, і хлопчик підвівся на ліжку, щоб подивитися через верхню скляну половину. Це була білобриса медсестра, яка приносила йому вчора термометр. Вона була мертва. Назар зрозумів це ще до того, як побачив її вивернуті назовні нутрощі, що звисали нижче колін. Вона повільно прямувала проходом поміж «кабінками» і, обводячи поглядом запалені світильники, з докором хитала головою. Покриті зеленуватим слизом кишки висіли з розстебнутого на животі халата і хиталися при кожному кроці, як дохлі змії.

— Чому скрізь горить світло? — спитала медсестра безбарвним голосом, переводячи мутні очі на помертвілого Назара. Не поспішаючи, ввійшла до його «кабінки» і нависла над ліжком.

— Заразні діти завжди створюють проблеми, — білобриса закинула довгу кишку, що сочилася слизом, собі на плече, як кінець шарфа. — Заразні виродки!..

І кинулася на нього…

Коли Назар прокинувся вдруге — і цього разу вже по-справжньому — стрілки справно показали чверть на восьму. Як і в його сні, котрий швидко вивітрювався з голови, світильники горіли у всьому ізоляторі. Втім, хлопчик одразу згадав, що залишив їх увімкненими навмисно.

Сходив у туалет, загасив світильники і випив мінеральної води, яку вчора принесла Валерія, прямо з горлечка. Він вирішив більше не лягати до ліжка, а дочекатися, коли прийдуть брати мазок для аналізу. Горло боліло сильніше, ніж учора, але лихоманка минулася.

Незабаром він почув, як клацає дверний замок. До ізолятора зайшла лаборантка, жінка середніх років в окулярах. У руці вона тримала маленьку скляну пробірку з ватним тампоном, насадженим на тонку металеву паличку.

А слідом за лаборанткою з’явилася… білобриса. Виходить, вона залишалася чергувати на ніч. І під дверима тоді теж була вона, — Назар відчув, як у ньому закипає злість. Але вирішив поки що ніяк цього не виказувати.

Щось у ньому змінилося цієї ночі.

Лаборантка і медсестра зайшли до його «кабінки» майже одночасно.

— Назар Левшиць? — запитала лаборантка. Назар кивнув, хоча питання пролунало досить безглуздо — адже в ізоляторі, крім нього, більше нікого не тримали.

— Спочатку засунь собі це, — наказала білобриса, простягнувши йому термометр. Назар мовчки підкорився. Однак градусник, немов навмисно, висковзнув із пальців і впав на ковдру.

— Давай, ворушися! — гаркнула білобриса. — В мене кінець зміни, і я не збираюся тут через тебе стирчати.

Їхні очі зустрілися, і Назар уловив у її погляді відверте глузування.

— До речі, куди ти заховав свої обгиджені штани?

Лаборантка тим часом старанно вдавала, ніби нічого не помічає.

Назар підняв із ковдри термометр… і коротким розмахом запустив у медсестру. Той, перевернувшись у повітрі, поцілив тонким кінцем їй у самісіньку середину лоба. Потім відскочив назад на ковдру, якимось дивом уцілівши.

Перші кілька секунд ніхто не зрозумів, що трапилося. Потім очі білобрисої стали круглими, як дві великі монети.

— За що? — ошелешено спитала вона і чомусь вирячилася на лаборантку, яка аж роззявила рота. — Що я зробила?!

— Господи… — видихнула та.

— Сама знаєш за що, — спокійно сказав Назар.

На лобі білобрисої проступила малюсінька червона ранка, яка швидко наповнювалася кров’ю.

— Ах ти вилупку! — розлютовано гаркнула медсестра, але підскочила чомусь не до Назара, а до дверей ізолятора. — Я тобі ще покажу!

— Покажеш своєму венерологові! — зненацька для себе самого кинув їй навздогін Назар. Він, сказати по правді, не уявляв навіть, що таке чи хто такий «венеролог» — просто десь і колись чув цю фразу та механічно запам’ятав.

Однак послання набуло зовсім непередбаченої дієвої сили. Білобриса, вибігаючи з дверей, на мить завмерла — очевидно, не очікуючи на свою адресу чогось подібного від восьмирічного хлопчиська, — втратила координацію і з розгону налетіла плечем на косяк. Її розвернуло і буквально викинуло на майданчик біля сходів. Потім донісся звук падіння, що супроводжувався болісним зойком, — він здався Назарові милішим від усіх хітів його улюбленої рок-групи, назву якої хлопчик постійно забував. Із солодким почуттям помсти він слухав, як білобриса шкутильгає до дитячого відділення, стримуючи глухі ридання.

Назар нарешті звернув увагу на лаборантку, яка у повній нерішучості дивилася на нього і нервово стискала пробірку з ватним тампоном.

— Ви прийшли брати аналіз? — він узяв ініціативу в свої руки.

— Сподіваюся, ти мене не вкусиш? — жіночка спробувала відповісти жартівливо-невимушеним тоном, але так розхвилювалася, що її голос ледве нагадував людську мову.