Бабай: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Однак, було б занадто несправедливо назвати його за це боягузом — річ у тому, що думки про те, хто міг відповідати йому, відвернули увагу хлопчика від вікна, і він не зауважив, як у двір повільно в’їхала велика машина з останньою партією меблів зі старої квартири. Дзеленчання дзвоника вхідних дверей було для нього несподіванкою.

Ідучи до передпокою, Назар усе-таки зазирнув у меншу кімнату.

Але там, ясна річ, нікого не було.

— Ну, куди поставимо твоє ліжко? — поклав велику долоню Назарові на плече батько, кремезний і дуже високий чоловік із виразними рисами широкого вилицюватого обличчя, що років через п’ять-шість почне повторюватися в синові з дивовижною точністю, створюючи омолоджену копію Левшиця-старшого.

— Тепер у тебе є власна кімната. Давай, вирішуй сам.

Усе це відбувалося близько дев’ятої вечора, коли руки нарешті дійшли і до дитячої. Основна частина меблів у більшій кімнаті на той час була вже зібрана й розставлена. З кухні доносилося брязкання посуду, де Валерія Левшиць облаштовувала своє кухарське царство на новому полігоні каструль і сковорідок.

Узагалі-то для Назара цей переїзд був зовсім неочікуваним. Виявилося, що батьки вже давно підшуковували житло з більшою площею за помірну доплату. Адже Назар підростав, і настав час виділити йому окрему кімнату. До того ж справи на роботі в Михайла Левшиця йшли непогано, і йому вдалося взяти позичку. Втім, переїзд був якоюсь мірою несподіваним для усіх, і ще три дні тому ніхто б не подумав, що це трапиться так скоро — так склалися обставини, як казав потім Левшиць-старший.

Звісно, Назар ще не встиг змиритися з думкою про те, що йому доведеться відірватися від усіх старих друзів і почати ходити в іншу школу. Але все ж нова квартира йому сподобалася, а головне — у нього буде тепер власна кімната.

Він збирався було показати батьку, куди слід поставити ліжко, та цієї миті на кухні скрикнула Валерія.

Обоє кинулися до неї.

— Тарган… — зніяковіло посміхаючись, Валерія продемонструвала ганчірку з розчавленим прусаком; довгі вусики ще трохи ворушилися. — Такий величезний… брр!

Чоловіки поглянули один на одного з розумінням — мовляв, ну що з неї візьмеш? — і мовчки, з однаково іронічними посмішками повернулися до дитячої.

— От сюди, — Назар упевнено вказав ліворуч. Дитяча була прямокутною і мала окремий вихід у коридор, однією стіною межувала з кухнею, іншою — з кімнатою батьків. І ще, що особливо сподобалося Валерії, зранку тут було дуже сонячно.

— А он там, у куток, праворуч від вікна, — письмовий стіл, — продовжував Назар, користуючись нечуваною можливістю самому розпорядитися розміщенням меблів у власній кімнаті. — Тумбочку і книжкову полицю можна…

— Може, стіл краще поставити просто перед вікном? — запитав Михайло, з усмішкою спостерігаючи за сином.

— Ні, туди, — Назар був зовсім по-дорослому непохитний.

— Що ж, добре, нехай буде по-твоєму, — погодився Левшиць.

Удвох вони впоралися швидко, години за дві. Назар вдало вказав місце розташування свого ліжка — чітко над ним виявилися шапочки вбитих у стіну цвяхів, що точнісінько підходили до петель невеликого килимка, котрий збиралися повісити, — і це заощадило купу часу.

Дитяча, схоже, була тут і раніше. Хоча Левшиць-старший про себе відзначив, що в колишніх мешканців, подружньої пари років сорока, дітей він не бачив, а ті, здається, згадували, що вселилися сюди відразу після спорудження будинку. Облаштовувалися в темпі, але всерйоз і надовго — кімната виглядала доглянутою і найближчим часом ремонту не вимагала.

Нарешті прийшла Валерія, щоб розстелити Назарові постіль.

— Як тобі на новому місці?

Назар низав плечима і всміхнувся. Але раптом йому пригадався стукіт по трубі опалення (з цієї кімнати?), і посмішка миттєво спала з його обличчя.

— Що таке? — Валерія з легким занепокоєнням нагнулася до ліжка сина. — Ну, що трапилося? Вже сумуєш за друзями? Перестань — ти можеш їм дзвонити, будете зустрічатися на вихідних. Правда ж?

— Нічого страшного, — втрутився Левшиць, — він просто притомився. Тут цілий день і присісти по-людськи було ніде. Йому ж тільки вісім, Леро. Правда, бешкетнику? — він підморгнув Назарові і випрямився біля письмового столу, до якого закінчив підганяти під ніжки тонкі дерев’яні брусочки, щоб той не хилитався.

— Я не бешкетник… — похмуро буркнув Назар, але потім, дивлячись на батьків, усе-таки усміхнувся і натягнув ковдру до самого підборіддя. — Все добре, татку.

— Ну й чудово, — Михайло торкнув дружину за лікоть. — Я вже все. Ходімо, йому пора спати.

Вони побажали Назарові доброї ночі, по черзі поцілували, але, вже стоячи на порозі, Валерія раптом вирішила затриматися із сином ще на кілька хвилин і присіла до нього на краєчок ліжка. Вона була стрункою, зі світлим волоссям і приємними рисами обличчя, і їй точнісінько, як чоловіку, було двадцять дев’ять років.

— Мені здалося, тебе щось хвилює… Ні? Не сподобалася твоя кімната? Може, світло залишити? — вона поглядом указала на настільну лампу. Назар уже роки зо два не просив її про це, з тих пір, як звик спати за штучною перегородкою у старій квартирі. Однак через цей переїзд Валерія подумала…

Назар заперечно похитав головою, втім, як здалося, не надто впевнено і запустив вказівний палець у ніздрю — більше за старою дитячою звичкою, ніж із нагальної потреби.

— Фе-е!.. — зморщила носа Валерія. — Який же ти свинтус! А ще збираєшся йти в другий клас! У нову школу тебе просто не пустять.