Мартин. Який я тато? Що то за тато?
Марися. Папінька!
Мартин. І слухать не хочу! Іди роби, що велять.
Марися пішла.
Не, знає свого щастя; сказано: молоде — дурне... Ох, діти-діти! Якби ви знали, як-то хочеться бачить вас хорошими людьми, щоб ви не черствий хліб їли... Якби-то знали... тоді б ви зрозуміли, що батьки не вороги вам... От трохи погримав, а вже й жаль!.. Воно ж, дурне, дума, що я їй ворог! Ворог за те, що витягаю з мужичества... А чого мені це коштує?.. Колись подякує.
Входе Омелько.
їдуть?
ЯВА VI
Омелько (задихався, не може говорить). ї-ї-ду-уть!
Мартин. Чого ти так засапався? Согіеш, як підпалений кінь. Далеко?
Омелько. Ху-ху-ху!.. Утомився...
Мартин. Ти ж конем їхав?
Омелько. Де там! Упав, к бісовому батькові, з коня...
Мартин. Я ж кажу, що так!.. Далеко?
Омелько. Ні, зараз за могилою і впав! Тілько що виліз на Рака, а...
Мартин. Не про те! Не про те я питаю! Чи далеко їдуть?
Омелько. Та, мабуть, уже близько біля двору. Мартин. Ти ж бачив; хто їде?
О м е л ь к о. А хто ж? Трохим їде — нашими кіньми і нашою натачанкою...
Мартин. А в задку сидить хто-небудь?
Омелько. В задку?.. Не примітив!
Мартин. Чого ж ти біг, бодай ти луснув! (Іде до вікна.) Омелько. Чисто коліно збив, болить, як печене, прибіг попереду, а він ще й лається!.. Чорт на тебе угодить... (Пішов.)
Мартин. Він... Жених!.. (До дверей.) Душко! Палазю! Приїхав! Жених приїхав! Одягайтесь мерщій! А господи, аж серце забилось! Принять треба на славу... (Відчиня середні двері.)
Входе Націєвський, з гітарою в руках, у шерстяній накидці. Мартин іде до дверей, розставивши руки.
Милості прошу, дорогий гостю!
Націєвський кладе гітару на стілець. Обнімаються і цілуються. Завіса.
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Декорація та ж.
ЯВА І
О м е л ь к о і Т р о х п м вносять стола.
Омелько. То це жених нашої Марисі, сьогодня й заручини?