— Я прийшов, щоби явити набуті знання, служачи рідній землі, — за напучуванням волхвині Роди, уклонившись, мовив Сірко.
Жодного поруху, жодного слова у відповідь. Здавалося, старі характерники дивилися крізь нього. «Чи ж раді вчителі мене бачити? Чи, може, я невчасно?» — подумав збентежено, і відразу ж почулося:
— І радість, і сум — усе швидкоплинне…
Характерник Вітрогон невідривно дивився Сіркові в очі, проникливим поглядом стежачи за його думками. Натомість у глибоких зіницях Пугача Іван виразно помітив не лише відблиск багаття, а й темний слід осуду.
— Що я зробив не так? — розгублено перепитав, плутаючись у здогадах.
— Ти припустився великої помилки, і вона може коштувати тобі дорожче, аніж ти здатний заплатити, — суворим звинуваченням відповів Вітрогон.
— Про що йдеться? — запитав Сірко і враз його осяяло: — Софія…
— Ти знаєш усе сам, — ствердно кивнув Пугач.
— Вона — волхвиня, — силкувався виправдатися, не знаючи, якими словами обороняти своє кохання.
Вітрогон ледь посміхнувся, картаючи Сірка, як малу дитину:
— Але ж їй жити поміж різних людей. І не буде вона завтра такою, якою була вчора і є ще нині.
— Ви мене застерігаєте? — гостро зиркнув на співрозмовників, яких годі було збагнути.
— Характерники не мають права на родинні втіхи, — коротко дорікнув Пугач. — Нашим призначенням є служіння рідній землі, кожною часточкою свого тіла, усім своїм єством.
— Але ж я люблю свою обраницю! — в Сіркових грудях зайнявся палючий вогонь.
— Любов — почуття гаряче, — холодно застеріг Вітрогон. — У полум’ї пристрасті важко бути розсудливим.
— Характерникам негоже піддаватися почуттям, — додав Пугач. Змірявши пильним поглядом свого вихованця, суворо запитав: — Чи зможеш ти, палаючи любов’ю до жінки, не спопеліти від свого кохання, а вберегти іскристий запал серця задля великої справи?
— Зможу, — відповів Сірко, не роздумуючи. — Як зумів усе інше.
— Так, — погодився Пугач. — Ти зумів багато. Але попереду на тебе чекає ще більше, ніж досі, адже далі маєш перевірити набуті знання. Ти розумієш?!
— Я хочу це пройти.
Старі характерники перезирнулися між собою, і, немов на потіху, почали промовляти щось цілком незбагненне:
— Там, де два дуби склалися в хрестовиння віри…
— І де клекоче срібний вогонь надії…
— А опівнічний птах вістує скору зустріч любові…
— Час зустрітися з минулим…
— Щоб увійти у ворота майбутнього…
— І на це в тебе є лишень три ночі…
— І ти властен зробити неможливе, щоби той, хто пішов від тебе, зумів повернутися в мить великої втрати…
— На місці правічного кола зустрічі…
— Де зціленням явиш свої потаємні знання та велику силу…
— А інакше ти не зможеш іти далі…