Іван Сірко, славетний кошовий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

За кілька кроків Сірко відчув втуплений у спину погляд. Торкнувшись руків’я шаблі, він різко повернувся. За ним упритул стояв порятований хлопчисько.

— Чого йдеш за мною? — із подивом та водночас невдоволено запитав малого.

— А за ким би ще я мав іти?! — і собі здивувався хлопець. — Ви ж заступилися за мене.

— Дарма, що заступився. Не я, то інший оборонив би.

— Е ні, не кажіть! Он стільки козаків стояли на майдані, потішаючись, а тільки Ви один захистили мене.

Сірко мимохіть усміхнувся. «Далебі, малий говорить правду — як видно, не всі козаки здатні оборонити покривджених, хоча закони козацькі найперше закликають до такої оборони».

— Чий ти, хлопче? — спитав зацікавлено.

— Та… нічий, — шморгнувши носом, відповів той.

— Як то — нічий? — глипнув на співрозмовника Сірко.

— Отак, — зітхнувши, сумно зронив малий.

— А де ж твої батьки? — насупивши чоло, запитав сторожко, боячись завдати хлопцю болю надокучливими розпитуваннями. Але почув у відповідь:

— Грець його знає! — хлопчак рубонув рукою повітря. — Кажуть люди, батько «зачумакувався», а мати «донаймитувалася».

— То ти сирота? — вже лагідніше перепитав Сірко, відчуваючи до бравого хлопчиська щось більше, ніж просто жаль.

— Мабуть, сирота, — кволо усміхнувшись, відповів хлопець. Втім, цей усміх міг би ошукати будь-кого, тільки не Івана Сірка, навченого бачити й приховане. Хлопець усміхався крізь сльози. На його губах була усмішка, а в синіх очах бринів непогамований часом смуток.

Хлопчак, вловивши на собі пильний погляд допитливого співрозмовника, невдоволено шморгнув носом і рвучким рухом витер оченята:

— Клята пилюка…

Сірко вдоволено кивнув головою:

— Гарним козаком будеш, синку. Як звати тебе?

Від такої чуйності голос хлопця потеплішав:

— Тарас… Мене звати Тарасом…

— А прізвище яке маєш?

— Свитка…

— Свитка?!

— Так усі називали мене змалку, бо тільки того, що свитку я мав, а більше нічого.

— А пістоля — хіба ні?

— Пістоля я здобув пізніше, — примруживши очі, малий нишком глянув на козака. Однак той легко вловив у погляді хлопця приховану хитринку.

— То ж як це?! — перепитав суворо.

— Ет, довга історія. Для чого згадувати?

— А ти розкажи мені коротко, опускаючи всілякі дрібнички, — зацікавившись, наполягав на своєму Сірко, вже не надто поспішаючи до справ і спочинку.

— Гм… — замислився малий. — І нащо Вам те знати?