Іван Сірко, славетний кошовий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

З часу заснування Січі такого тут не бувало… Дванадцять разів обирало козацтво Івана Сірка кошовим отаманом. Вірою і правдою служив він розтерзаній ворогами українській землі, ревно сповідуючи вірність рідному народові. І так він, славетний козацький отаман, заслужив право на вічну пам’ять нащадків.

ПІСЛЯМОВА

Великий характерник Іван Сірко зазнав у житті чимало втрат — усе це викладено козацькими літописцями скупо, в кількох рядках хронографії. Але ж годі вмістити людські жалі та біди на сторінках життєпису, носити їх у серці — важко, позбутися — неможливо.

Залишили цей світ Сіркові духовні вчителі, Пугач та Вітрогон. Пережив він їхню смерть болісно, не відаючи, проте, що найважчі втрати чекають на нього попереду…

Горе поцілює в серце раптово, як удар блискавиці. Навесні 1676 року померла ворожбитка Рода. Тихо і безболісно, заснула й не прокинулась. Три ночі сидів біля її тіла Іван Сірко, прощаючись навіки. Досі вона завжди була поряд. Навіть тоді, коли збирався в далекі походи, відчував її близькість. Іноді йому здавалося, що вона й справді стояла за ним, заступаючи від куль та оберігаючи від ран. Вона навчила його бачити те, що сховане за горизонтом. Завдяки їй розділяв життя на суєтне і вагоме.

І от її не стало… Скільки років прожила волхвиня — Сірко не знав, пробував порахувати — збивався з ліку. Вона ніколи не говорила про свій вік, ніколи не хворіла, мала велику силу, передаючи частку вмінь та знань йому. Тепер ось, втративши її, почувався надламаним. Думки вилися в його голові, наче сполоханий рій, тіло стало безвільним.

Поховано Роду за її велінням так, як хоронили всіх її попередників — волхвів. У полум’ї запалало тіло, загорнене в білу сорочку. Відсвіт вогню торкнувся блідого лиця. Язики полум’я у цю мить мовби лизнули і його, Івана Сірка, хоча він стояв неблизько. Серце замлоїло од болю і від передчуття великої загрози.

На ранок сьомого дня по втраті Роди Сивогривого неначе підмінили. Він дико іржав, бив копитами, з його очей сипалися іскри, а з ніздрів густо валила пара. Молоді джури перелякано позирали на зненацька здичавілу тварину, старіші козаки дивувалися:

— Що за скажений ґедзь укусив коня кошового?

І тільки Сірко понуро мовчав, добре знаючи, чому його Сивогривий поривається за січові ворота. Провидиця Рода, та, що закликала Сивогривого на цей світ, пішла у засвіти. І тепер вона не мала змоги утримувати свого посланця біля улюбленого вихованця. Вірою і правдою служив йому кінь, та от настав час прощатися. Сивогривий мусив перейти одвічну межу. Вік його земний скінчився.

Опівночі, коли Січ поринула у глибокий сон, Сірко вивів присмирілого Сивогривого в чисте поле. Зняв із нього сідло на пурпуровому оксамиті, вуздечку з мундштуком і лакованим ремінним поводом, світло-червоний чапрак, по краях обшитий галуном та все бойове спорядження. Сивогривий вдячно торкнувся головою до руки свого господаря. Вірний кінь прощався з ним.

— Прощай, друже, — розчулено зронив Сірко, проводячи тремтячими пальцями по шовковій гриві. — Прощай навіки…

Кінь, форкнувши, зірвався з місця й подався навскач у далечінь.

Характерник Сірко, схрестивши долоні на грудях, стояв непорушно, не сходячи ані на крок із місця, доки його вірний кінь не розчинився у просторі ночі. Коли ж звіддаля почулося кінське іржання, а затим негадано — тоскне вовче виття, він, обхопивши голову руками, сів на траву. Так просидів аж до світанку.

Від часу зникнення Сивогривого сплинуло сорок днів. Ніхто не питав у кошового про те, де і як зник його вірний кінь. Підступитися з цим до похмурого Сірка жоден сміливець не наважувався. Але на світанку сорок першої днини Петро Сірченко ошелешив батька несподіваним:

— Я бачив твого коня. Сьогодні вночі Сивогривий був тут. Ти знаєш про це?

— Це сон, сину, — з гірким усміхом відповів Сірко.

— Не сон, кажу тобі! Я бачив його насправді! — палко запевнив парубок.

— Де?!

— Біля нашого куреня. Опівночі я почув сопіння коня, вийшов і побачив Сивогривого. Він підійшов до мене, я погладив його, і він…

— Що за маячня! — не дав договорити синові Сірко. — І коли таке було, щоби мій кінь давався погладити себе будь-кому, крім мене?!

— Але я кажу правду! — відстоював своє Петро.

— Сину, забудь. Не думай про це… І будь обачним, не блукай поночі.

— Чого мені стерегтися?! — взявся рукою за шаблю Сірченко. — Мені нічого боятися.

— Прошу тебе як батько: будь обережним. Опівнічна зустріч із Сивогривим — то засторога тобі. Із потойбіччя приходять тіні померлих по наші душі.

— Я не вірю в це, батьку. Сивогривий живий, чому ти не приймаєш цієї правди?!

Сірко різко повернувся і пішов від сина геть. Петро Сірченко спантеличено дивився батькові у слід.

А за кілька днів сталося те, чого, здавалось би, не могло бути зовсім: біля Тора загинув відчайдух Сірченко. Поцілений наглою стрілою джури Голуба Волошина, впав на шовкову зелень трави…

І бився Іван Сірко об стужавілі груди матері-землі, шукаючи у неї розради. Нічної пори вив диким звіром:

— Ой, Петре, мій сину! Чому ж ти не дослухався до моїх слів? Замало слави зажив на кроткому віку, забагато горя посіяв у серцях рідних!