Іван Сірко, славетний кошовий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Половець кивнув на хлопців:

— Закликай, сину, з дороги обідати.

— Зараз, — Іван обвів очима рідне подвір’я. — Маю я до тебе справу, батьку. Без твоєї підказки — ніяк!

— Ну що ж, сядемо по обіді, поговоримо. Чим зможу, тим і підсоблю, — вдоволено підкрутив сивий вус Половець. Йому приємно було, що син мав у нім потребу.

— Та ні, послухай зараз. Я коротко.

Старий з подивом глянув на сина. А той провадив:

— Не раз Ви жалілися, що немає куди врожай з Михайлового саду складати. Мовляв, Діброва дав спадок щедрий, а місця на нього немає… Тож тепер, заки ще тепло, закладемо у дворі новий просторий льох. Коли ще таке трапиться, щоб могли ми з Петром вирватися хоч на трохи? Он і поміч є, — кивнув головою на хлопців. — З Петром зголосилися його товариші.

— Добре, сину, — вдоволено потер руки Половець. — Гарно надумав, і, як бачиться мені, славних помічників до роботи найняв.

— Ми не наймалися, діду, а по-братськи зголосилися! — дослухавшись до розмови, нараз відрубав чорновусий козарлюга, хвацько поправляючи зсунуту набакир шапку.

— Маємо охоту до цієї справи, — лагідним тоном озвався інший.

— Гм… Хлопці ви, бачу, нівроку. Справжні козаки! — усміхнувся Половець. — Ти сам звідкіля будеш? — запитав у сміливішого.

— Я — харківський. Звуся Іван Артеменко.

Обернувшись на другого юнака, господар зморщив лоба, перебираючи щось у пам’яті:

— А тебе я, здається, десь уже бачив… Тільки щось не можу згадати, хто ти такий. Чи, бува, не з мерефських?

Петро, а за ним усі інші, зайшлися голосним сміхом. Половець знічено повів очима на козаків, мовляв, чого такі веселі? Іван щойно зібрався пояснити батькові, але Петро знову його випередив. Витираючи сльози сміху на очах, промовив:

— Ну й Ви, діду, утнули! Хіба ж не пізнаєте? Це ж — Іван Сербин!

— Ти диви, як змінився поміж січовиків! — аж рота від подиву відкрив Половець. — Справжній тобі козак. Далебі, аж у плечах розширився. Ото б мали радість батьки!..

І обірвав старий слова недомовлені, пригадавши, що нема серед живих уже ні Степана Сербина, ані його дружини Ганни. Чоловік згинув чотири роки тому в дорозі, зібравшись із чумаками до Тора. А дружина, того ж таки року, посеред лютої зими вмерла від пропасниці. Не дочекалася синового змужніння. А не стало господарів у дворі, і хати не зосталося — хтось щось потягнув для себе, а дещо й саме розпалося, на пустку обертаючи подвір’я.

Зітхнув старий Половець, Іван Сербин і собі похилив голову. Сірко торкнувся його плеча:

— Не сумуй, козаче. Болючими згадками втраченого не повернеш. Гайда, хлопці обідати! — і, розвернувшись, пішов до хати.

Похилений старий Половець, нагадавши й собі нагло померлого Романка, поволі рушив слідом за ним.

— Сину, ви де? — за кілька хвилин Іван, вбраний по-домашньому — в сорочці, випущеній поверх шароварів, став на порозі.

— Ми тут! — від воріт одізвалися хлопці, заходячи до двору.

— Виглядали, чи не йдуть мати з дівчатами, — додав Петро.

— Та зараз вони вже будуть, — кивком голови підкликав козаків ближче. — Заходьте до хати, підобідаємо.

Половець став на широкому порозі біля сина:

— Не соромтеся, хлопці. Почувайтесь у нас вільно.

— Та ми не соромимося, — повів плечима Іван Сербин. — Особливо я. Усе ж тут знаю змалечку…

— А я ось трохи роздивлюся і теж буду «свій», — зблиснув білозубо Іван Артеменко.

«Ти диви, — думав собі Дмитро Половець, — ці два парубки якраз впору нашим дівчатам. Артеменко — чисто тобі Галиного затятого норову. А Сербин, тихіший, міг би бути гарною парою Катрі. Недарма ж у дитинстві вони разом бавились. От прийдуть дівки з лісу, глянемо, як стрічатимуть гостей».