Іван Сірко, славетний кошовий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Дитина не тямить, що говорить! — вибухнула плачем Марія. — Це ти!.. — стрілила поглядом на сина. — Це ти напоумив хлопця! У чотирнадцять літ, подавшись за пороги, тепер і власного сина забираєш геть з дому. Та він ще малий, чуєш?! Залиш його тут! Не губи!..

Іван заціпив зуби, аби стриматись:

— Я знаю, мамо, що ви любите Петра понад усе. Але я — його батько. І я знаю, що ліпше для нього, а що ні. Крім того, це — його вибір. Ви ж самі чули, — додав тихіше, побачивши, як поникли материні плечі. — Так буде краще.

— І що ліпше? Що?! — ручаї сліз потекли по лицю Половчихи. — Нащо йому шаблюка до рук, коли біля землі стільки роботи є? Хай би вчився плуг у руках тримати. І нам поміч, і йому добра наука в житті, що не раз придасться.

— Буде вам, мамо! — різко обірвав Сірко Маріїне голосіння.

— Ні, таки послухай мене, — жалібно засокорила та до сина, з докором вдивляючись у його обвітрене та потемніле від горя лице — Коли ти подався з дому, ми були молоді. А зараз і нам треба помочі. Ти ж про всіх дбаєш, за всіх в оборону стаєш, та тільки що з того нам, твоїм рідним? Зістаримося — нікому буде й кухля води піднести. Романка вже немає!

Марія заридала. Думала, може, розжалобить сина, геть знесиленого втратою, натомість почула від нього щось цілком несподіване:

— Я збережу Петра біля себе.

Половчиха зблідла. Іван неначе докоряв їм усім — батькові, матері, дружині. Він, здається, звинувачував їх у тому, що сталося.

— Сину! — скрикнула Марія. — В чім наша вина?

Нічого не сказав Іван у відповідь. Тяжко зітхнувши, подивився на завмерлу біля скрині Софію, звелів їй:

— Жінко, збирай хлопця в дорогу.

Як підстрелена птаха, з глухим зойком кинулася Половчиха до невістки:

— А ти?! Чого ти мовчиш?!

На її подив, змарніла від горя Софія мовчки згортала Петрусеві сорочечки до полотняної торби.

— Хіба ти не мати?!

— А Іван — батько.

— Але ж він забирає!

І раптом, досі мовчазна молодиця глянула на Марію палючим, як жар, поглядом:

— Ну і хай! Так треба! Чуєте?!

Вперше за весь час, відколи ступила до хати, Софія посміла підвищити голос на свекруху.

— Жінко, схаменися! — відсахнулася та з подиву: вона ще не бачила невістки такою, як зараз.

Софія, пригортаючи до грудей великодню Петрусеву сорочку, зболено видихнула:

— Моєму синові варто бути поряд із тим, кого за приклад має козацтво. Хай навчається біля батька. Інакше зів’яне передчасно і піде, як Рома… — рясні сльози не дали їй домовити імені втраченого сина.

Марія вхопилася за серце. Ці двоє і її дочасно зведуть у могилу. Але ж вона мусить відстояти онука. Конче мусить лишити його біля себе. Їй не стане сили відразу ж після гіркої втрати пережити ще й розлуку… Половчиха кинулась до чоловіка. Чекала від нього захисту та підтримки. Дивувалася, чого німує, заклякнувши на лаві:

— Дмитре, скажи ти! Скажи їм хоч би щось!..

Дмитро мовчав. Спершись чолом на долоню, дивився просто перед собою. Здавалося, міркував про щось своє. Що він міг сказати? У чім зізнатися дружині? У тім, що почувається винним перед сином? Бо старий Половець таки справді ніс на собі тяжкий хрест провини: то він не вберіг Романка… Тому, коли Іван скочив біля воріт зі змиленого коня, а Романко ще теплий лежав у хаті, Дмитро зі стогоном впав йому в ноги. «Прости!» — тільки й спромігся вимовити… І що тепер він мав сказати жінці, що заквилила над ним, як та чайка:

— Чо-го ж ти мов-чиш, чо-ло-ві-че?!

Підвів очі від столу, важко глянув на дружину.

— Що ти хочеш почути, Маріє?!