Без козиря (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І, майстерно чвиркнувши крізь рідкі зуби, Гарасько шморгнув носом. Ілько запитливо втупився в його глузливі маленькі очі, схожі на два зубки часнику.

— У мене сон як у око вліпить. Отож гляди, не лови ґав.

У Ілька по спині пробіг холодок, він хутко вивернув вугілля, зняв хмару куряви і, сопучи, мовчки поліз назад у чорну пічку. Щойно він виткнувся у вибій, як над ним розляглись один по одному два дужих удари, мов випалили під самим вухом із гармати. Земля здригнулась під руками. Ілько упав на лікті і злякано звів очі на стелю. У різних місцях тріснули підпірки, але у вибої і далі розмірено гупали удари:

— Ге-га, ге-га!

Ілько знову підповз до вибою і взявся до роботи. Лопата човгала й скреготіла об вугілля, але й крізь цей шум він чув, як у чорній пащі, не в силі витримати на собі ваги землі, може, в сто сажнів завтовшки, тріщали соснові підпірки.

— Зачинає, зачинає, стерво, — не одриваючись од роботи, кинув батько.

— Хоч би почекала до ночі, — обізвався Семен Сухий.

— Коли б ще не по вибій.

— Міцніше кріпи, Трохиме, — кинув уже до Задої Гирич.

— Це все одно, що сірнички. — І Задоя загнав ще одну підпірку під обапіл.

— Ну й шар попався!

— Ге, ге, ге!

— Як залізо.

— Ге, ге!

— Третій зубок міняю.

— Ге!

— Тут і за шість нахекаєшся, не те що за дванадцять.

— Ге, ге!

— А в мене підпірки під руками ламаються. Куди там їм удержати, сама сосна.

— Га, га, га!

Ударів над головою вже не було чути, і Ілько заспокоївся. Проте за другим разом, вилізши з санками на штрек, він таємниче сповістив Гараська:

— Стеля сідає.

— А я що тобі казав! Ото дивися — не засни. А то одного разу — у цій же лаві було — саночник сів біля санок, опустив голову на груди і заснув, а тут лава почала сідати. Спить він і не чує. Лава все нижче, все нижче, і він собі хилиться нижче. А це враз — тільки бух! Так і загнало йому голову в ноги. Як складаний ножик, закрило. Кинулися вибійники саночника рятувати, куди там: лава лягає, як сніг серед зими. Вони тікати, а вона за ними, просто по п'ятах, як хвиля, так і котиться.

Ілько знову зникає в чорній дірці. Він тягне назад по ходку свої незграбні санки і то заплющує, то розплющує очі, щоб перевірити, чи не хочеться йому спати. Зараз якраз сідає лава. Може, і з ним таке трапиться, як з тим саночником? Тільки подумав про це, як враз позіхнув і втяг у себе весь кіпоть від лампочки, що чадила йому під самим носом. Од чаду голова зробилася важкою, а все тіло ніби втратило силу й обважніло. Відвернувшись від лампочки, він знову позіхнув, кліпнув очима й відчув, що йому дійсно хочеться спати. Ілько навіть зупинився. Справді, хочеться спати! Хоч би на хвилинку притулитися до чого-небудь головою і задрімати. Тільки трошки. Може, це наслав на нього Гарасько таке? Ілько хитає головою, ніби хоче струсити з неї сон, але по тілу розходиться млосна втома, і очі злипаються, немов намазані клеєм.

Можливо, Ілько й не переборов би цієї солодкої спокуси, він уже навіть клюнув носом, та нараз над головою в надрах землі загув новий вибух. Підпірки затріщали, ніби дубові дрова на вогні. Із стелі закапала вода. Проте вибійники колупали стіну, як і раніше, а Задоя плішив складені гармошкою цямрини. Він весь лиснів від поту і вже не лазив, а качався котком.

Ілько знову вилазить із нори на штрек. Гарасько куняє на вугіллі.

— Чого ти все спиш?

— Порожняку немає.

— А я вже ні ніг, ні рук не чую. Сказилася б така робота. — І він з гуркотом перекидає санки аж під самий стояк.

— А ти обережніше. Один коногон так зачепив вагончиком кріплення, а за ним друге. Так воно як пішло валитись, як пішло, сажнів три стелі так і рухнуло йому на голову. Кінь, конєшно, тільки квакнув, а коногон попав під вагон.