Гетьман, син гетьмана: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Дзвеніли келихи, гойдалося в них золотисте токайське вино, й густе, червонясте іспанське, й світле рейнське. Панянки й панни сиділи на іншому кінці столу, з-під столу виглядали тільки носики їхніх посріблених черевичків. Посередині сиділа пані Липська, бліда, зі стисненими губами, зі зміїними очима. До неї зверталися шанобливо, навіть з деяким страхом. Її дід був Липа, православний міщанин, а вже батько став Липським і досяг високого чину каштеляна, засідав у сенаті у Варшаві й загинув у битві під Батогом. Загинув уже католиком, і пані Софія Липська була запекла католичка, жорстока й зла, помщалася за батька на власних хлопах, немало їх було засічено на конюшні батогами, немало згноєно в темних льохах-ямах.

Вино лилося щедро, і вже в багатьох запліталися язики, і вже двоє чи троє лежали під столами, і трьох чи чотирьох винесли челядники до кімнати-опочивальні. На крісло вискочив молодий гусар, з Сангушків, вино з його келиха плеснуло на підлогу, але він не зважав і вигукнув:

— Панове, я пропоную не брати в похід шаблі, ми те бидло заженемо батогами.

— Віват! Віват! — гукало п’яно панство. — Батогами!

Старий полковник Воронич, білий як лунь, з білими вусами, похитав головою:

— Яка легковажність. Як швидко забули Хмеля, як швидко забули ґулі, набиті під Жовтими Водами, під Пилявцями, під Зборовим. Гай-гай.

Увійшов капітан, щось прошепотів на вухо Обертинському. Той підвівся.

— Панове, хлопське військо вже за чотири милі від нас.

— Ганнібал під брамою, — проказав Воронич, — а вони в нахвалки граються.

Виговський подивився зацікавлено. Вранці він від’їхав пріч.

Вирушали рано: йшли гусари, йшли улани, йшли піші жолдаки й ополченці. Аргамаки-арабаші пританцьовували, іржали (застояні), кусали вудила, сяяла сріблом зброя на них, барвисті шлейфи й бунди звисали з кірас і наплічників, леопардові й рисячі шкури виглядали з-під сідел, золоті герби, і бляхи, й нагрудники сяяли на грудях вояків, чаплині пера погойдувалися на кірасах, орлині крила стриміли за спинами в гусар, панії і панянки кидали з балконів і хідників букетики ранніх пролісків і рожі з оранжерей, деякі вояки нахилялися з коней до паній на хідниках, і ті чіпляли їм на кунтуші, на кіраси букетики квітів.

Виїхали за браму. Процесія розтягнулася на півмилі — кожен із шляхтичів мав кілька возів, а у возах одяг, посуд, припаси: ось стануть на ночівлю, челядь напне намети, й підуть од намета до намета на частування: треба мати гідність, треба прийняти кожного по честі.

Але наметів не довелось напинати. Ворога зустріли незабаром. Вийшли на широке-широке поле — пастівник, в ліву руку вставав сосновий бір — старий, густий, темний, а в праву на відстані манячив березняк, посеред пастівника горбатилися дві могили, а далі, майже на овиді — село. Минули могили, стали — під селом чорніли бурти землі, насипані хлопами, — їхня оборона. Стояла рання весна. Травичка ледь пробивалася, поміж нею де-не-де на горбках, на осонні жовтіли кульбабки. Поле було вологе, подекуди біліли калюжі. Перед буртами землі верталося на конях з десяток верхівців — мабуть, то були дозорці. На горб вимчало з півтора десятка молодих шляхтичів, під ними басували коні, дзвеніли вудила й остроги. Вони вимахували шаблями, гукали:

— Бидло, хами, виходьте на герці! Що, боїтеся? Ось вам! — і робили непристойні жести.

Сангушко з’їхав з горба й поїхав на білому коні до земляних буртів. І раптом від ворожого гурту відділилась постать на гнідому коні й поїхала йому назустріч. Шляхтичі з подиву вирячили очі: повстанець був із шаблею, але голий до пояса. Обидва вершники погнали коні вчвал. Кресонули шаблі, розлетілись, завернули коні, тепер билися на місці. Мелькали шаблі, іржали коні, гризли один одного. І враз голий до пояса повстанець похитнувся, упав на гриву, а далі коневі до ніг.

— Віват! Віват! — гукала шляхта.

Білий кінь якусь мить стояв непорушно. А далі повернувся й пішов до кінної лави. Він ступав неквапно, повільно. Підійшов до лави й став. І так само повільно похилився в сідлі вершник і впав на землю. Кинулися до нього — він був мертвий. Гостряк шаблі проткнув йому горло. Шляхтичі похнюпилися. До них під’їхав капітан.

— Чого похилили голови, — мовив. — Це наша перша перемога. Наш вершник вернувся до нас у сідлі, а той валяється в багнюці. — На ворога! Вперед!

Заграли сурми. Кінна лава кинулася на повстанський табір. Але там були готові до цього. Гримнули гармати, гупнули самопали, швидко загавкали ожиги, у кожній з яких до двадцяти трубочок-дул. Коні падали на землю, вершники летіли через голови коней, а вал плював і плював вогнем. Повстанці стояли в три лави: перша стріляла, третя заряджала, друга передавала заряджені рушниці. Ляхи намагалися перебратися через невисокий вал, коні басували у вологій землі, тепер оборонці скидали вершників списами. А там задні напирали, утворилась товкотнеча, військо знемагало. Страшна це битва: шабельна, списова, бердишова, ще оддалік видно обличчя в лавах, а тоді вони мелькають роз’ятрені, чіткі, закривавлені, й бий дужо, й дивися, щоб тебе не потяли збоку. Панцирі вгиналися під довбнями, шишаки-шоломи тріскалися. І тоді з темного бору вилетіла повстанська кіннота. Деякі вершники мчали охляп, на неосідланих конях. І вдарили збоку, в фланг. І вчинився погром.

Поляки почали втікати, спершу задні, за ними інші, а тоді і всі. Вони чвалали полем, а за ними позривалися й кинулися навтьоки вози, вони перекидалися, золоті й срібні кубки розсипалися по полю, флакони, пудрениці, дзеркальця, пір’я, кришталь тріщав під копитами коней, погоничі шмагали їх батогами, і весь цей гармидер котився на захід. І все ж у поляків були кращі коні, й хоч їхні копита вгрузали у вологий ґрунт пастівника, вони бігли швидше. Втікали без передиху й добігли до міста, вскакували в браму, мокрі, захвойдані, деякі забризкані кров’ю, а більше багнюкою, бо гнали навпростець, не минаючи калюж і болітець. У місті стояв крик, плач, сполоханий гомін, злякано гуділи дзвони. А далі вже поляки стали до оборони. Повстанці лізли на невисокі стіни, по них стріляли з гармат, з мушкетів, лили на голови киплячу смолу та окріп, а вони дерлися й дерлися. Відтак гримнув потужний вибух, то повстанці розбили мур, у повітря злетів добрий шмат стіни, у пролом кинулися козаки та посполиті, деякі озброєні вилами та косами, розбігалися по місту.

Край не вспокоювався, край не впокорювався.

…Липська чула віддалений гул бою, а тоді просто під її вікнами тріснув один постріл, другий, відтак затупотіли в коридорі важкі кроки, й до опочивальні увірвався гурт розжоханих вояків. Попереду йшов чоловік у куцому кожушку, без шапки, з розтріпаною чорною чуприною. Липська забилася в дальній куток великого, ще подружнього, ліжка, потягла на себе лебедину ковдру. Чоловік ступив два кроки вперед і шарпнув на себе ковдру.

— Що, сучко, зустрілися. Це ти закатувала на конюшні батогами мого батька, ти віддала на втіху й глум п’яним жовнірам мою сестру. Ти таврувала печаттю людей. А я, бачиш, утік.

Софія Липська дивилася осклянілими від жаху очима.

— Рубай її, сотнику, — хрипко мовив хтось з повстанців.

Рука з шаблею ледь підвелася й опустилася.

— Ні, цього їй замало. Нехай спізнає те, що робила іншим. Візьміть її, однесіть на конюшню, випоріть лозою, а тоді поставте на лобі й на дупі по штемпелю.

Липська штемпелювала людей розжареним штемпелем з літерою «р» — раб.

— Може, сотнику, нам на забаву.

— На конюшню. Тільки те, що я сказав.