Гетьман, син гетьмана: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Стало моторошно, й гордість пойняла за цих людей.

Юрій зупинився в Самарському Пустинно-Миколаївському монастирі, який стояв на березі річки Самари. При монастирі — козацький шпиталь, сам монастир огороджений високим частоколом з дубових обаполів, з-за якого можна відбити й татарський бамбул. З монастиря поїхали берегом Самари вгору, вона тут тече майже паралельно Дніпру. Самара тече в широкій неглибокій долині, понад нею могили й могили без кінця, скільки їх, які народи тут ходили, випасали свої отари, їздили гарбами з камінними, схожими на жорнові камені, колесами, котрі скрипіли на весь степ, перекликаючись із журавлями вгорі. А кругом степ, степ — не охопити оком. Він тільки-тільки прокидався. Лисячими хребтами вигиналися під вітром торішні трави, посохлі, бронзові — нежар, але поміж них то там, то там жовтими хусточками пробивалися тюльпани (коли перебрідали через таке плесо, копита в коней ставали жовті), в глибших, мокрих долинках синіли півники, величезний, випитий пташками будяк шелестів сухими пелюстками, татарський шабельник пробивався понад водою. З трави інколи лунав свист. Маленький, білий, ніби облитий сметаною, козачок із супроводу сказав:

— Жовтобрюхи. — Й розповів, що їх тут багато й що ці змії-полози великі — аршинів по п’ять, по шість, а то й більше, і дуже злі та небезпечні: їде козак степом, а полоз побачить і женеться, а тоді скрутиться кільцем і стрибне, й повалить вершника з конем.

— Бридня, — мовив осавул, набиваючи люльку. — Вигадки. Козаки, як косять траву, часто перетинають їх косами. І рубають шаблями. Ото правда: буває, порубають його на шматки, а ті шматки довго ворушаться, звиваються, стрибають.

Проїхали ще трохи, й раптом хтось із козаків закричав: «Татари!» Справді, на них зоддалік летіла жива хмара. Й тут осавул приклав руку до чола, сказав: «Тарпани».

Справді, хмарка наблизилась, і вже було видно розкошлані гриви та кінські храпи. Дикі коні зупинилися враз, вперлися передніми копитами в землю, повитріщали очі. А тоді заіржали й гайнули назад у степ.

Під’їхали до риболовецького стану. Козаки-рибарі саме тягнули мачулу — велику, прокатранену в дьогті сітку, тягли важко, виволокли на берег захекані. Сітка була повнісінька риби, й риба все велика, меншу двадцяти дюймів козаки вкидали назад у річку, риба вистрибувала з сітки й стрибала по берегу, величезні, двоаршинні щуки зіпали зубастими пащами, намагаючись дострибати до води. Рибалки били їх по голові довбнями.

— От до такої не підходь, — осавул показав на велетенську зелену, з якимись наростами на голові щуку, — хапоне — матимеш халепу.

Тут же на березі лежали «столи» — розщеплені вздовж навпіл великі дуби, на них рибалки розробляли рибу: розпускали, вибирали ікру, робили кав’яр. Ікру, кав’яр продавали в Україні, Московії, Польщі і далі — в Європі, вона давала січовикам основний прибуток. Особливо цінувалася запорозька в’ялена щука, вона вважалася залассям. Величезний, пудів на п’ятнадцять-двадцять сом ворушив вусами, дивився на людей великими, здавалось, осмисленими очима. Від того було трохи моторошно.

Пройшли в лісок, на галявину, до стану. За тією галявиною була інша, на ній стояла напівземлянка-хижа. Там жив козак-сидень, гніздюк. Він випасає воли, овечки, весною скуповує малі телята, за літо на ситих травах вони стають бичками. Пізно восени він жене їх на продаж на ярмарок у Полтаву, Миргород чи й далі. Має добрі гроші. Одначе тяжке й небезпечне це його сидіння, поруч татарських кошів, хоч він і сплачує їм, і має од коша ярлик, але скільки свавільних розбійних ординців гасає степами, та вистачає й своїх зарізяк, втеклих з України або Польщі, та й втеклих з війська москалів, а страшні зимові стужі, а вовчі зграї… Від нужі ж зовсім спасу немає. Витримає сидень два-три роки, блукаючи за отарою з ґирлиґою і двома-трьома злющими псами-куртами й тоді подається з грошима кудись подалі від цих лихих місць, купує ґрунт, ставить хату.

Потрійна, зварена у великому казані юшка дуже смачна, та ще до неї козаки з Січі прихопили барильце з оковитою. А степ підспівував, а степ глухо гудів, і густо тягли у високості пташині зграї, поспішали до своїх гнізд.

…Юрій вернувся на Січ. Його щедро частували, але горілка йому не смакувала, друзів він не набув. Після довгих розмов з кошовим, суддею, писарем, осавулом зрозумів, що запорожці його не підтримають, вони тримали руку Москви, а він був гетьманом від Польщі.

І та й та сторона наводили свої резони — їх наводять українці і понині, й кожному його резони здаються ваговитішими, кращими.

Юрій нічого не здобув собі на Січі. Але, вернувшись додому, відчув себе умудренішим і засів за читання творів, які пропустив в Академії: за Епікура, Юлія Цезаря, Цицерона, Плінія Старшого та й за своїх — Зизанія, Транквіліона Ставровецького, Смотрицького, Лазаря Барановича, шукав істину й намагався проглянути в шляхи, по яких людина приходить до неї. Якось до нього зайшов митрополит Йосип Тукальський, який мусив утікати з Києва, бо Москва мостила свого митрополита, з Тукальським Хмельницький вельми здружився. Побачивши в руках Юрія томик філософії Бекіна, сказав:

— Що ти шукаєш у цих книжках?

— Дорогу, яка може привести до істини. Нашу дорогу.

Тукальський спохмурнів.

— Немає в нас такої істини, а отже, й дороги. У кожного — своя. У Суховія — своя, в Тетері — своя. У Сомка — також, хоч у нього з Золотаренком дороги сходяться, а отже, не полагодять. Обоє на Москву дивляться. І туди ж пишуть один на одного. А Ніжинський протопіп Филимон — то на того, то на того. Сомко вдатніший, але проштрафився перед Москвою, не підписався холопом і підножкою. А там такого не прощають. Там — усі раби, ще й пишаються цим. А ми вже звикли хилитися.

— То що, отче, в світі немає правди?

— Немає.

— А як же дивиться на те Бог?

— А так, як і всі.

— Ви що, отче, не вірите в Господа?

— Я вірю, але це не заважає мені мати свій розум.

— Це вже філософія.

— А хіба вона — зло? Церква не одгороджується од Аристотеля. Платонова філософія од Бога, а от християнська церква її не прийняла. А прийняла Аристотеля.

Юрій погладив вуса.

— Хоч Аристотель і був безбожник.

— Так. Тоді ще не знали Ісуса. Аристотель казав, що світ — це боротьба двох начал, двох первенів. І що вони досконаліші, то запекліша боротьба.

— Виходить, розум — зло.