Нортенгерське абатство: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Генрі кивнув на знак згоди.

— Що ж, у такому разі я хочу зізнатися, що мені його поведінка зовсім не до вподоби. Хоч ми з вами не постраждали і хоч сталося так, що він не завдав великої шкоди Ізабеллі, бо в неї, на мою думку, взагалі немає серця, яке він міг би розбити, проте уявімо, що він домігся б того, що Ізабелла закохалася в нього до нестями…

— Але тоді нам спочатку треба уявити, що в Ізабелли є серце, яке можна розбити, тобто що вона зовсім інше створіння. А в цьому разі з нею і повелися б зовсім по-іншому.

— З вашого боку цілком природно захищати свого брата.

— А якщо ви захищаєте свого, вам немає чого так засмучуватися через розчарування, що пережила міс Торп. Але ваші почуття пройняті природженою порядністю, і тому на них не впливають ні сімейні узи, ні жадання помсти.

Цей комплімент підсолодив гіркоту переживань Кетрін. Фредерік не міг бути таким непростимо винуватим при тому, що Генрі був таким добрим до неї. Вона вирішила не відповідати на листа Ізабелли і намагалася про нього не думати.

Розділ XXVIII

Невдовзі після цього генерал визнав за необхідне поїхати на тиждень до Лондона. І він покинув Нортенґер, щиро шкодуючи, що справи заважають йому насолоджуватися товариством міс Морланд, кожною годиною перебування з якою він так дорожить, і наполегливо запевняючи своїх дітей, що піклування про її зручності й розваги за його відсутності є найважливішим їхнім обов’язком. З його від’їздом Кетрін уперше переконалася на власному досвіді, що часом, здавалося б, втрата чогось повертається тільки на краще. Те, як весело тепер вони проводили час, роблячи те, що їм хотілося, сміючись, скільки їм хотілося, невимушено розмовляючи упродовж годин за столом, гуляючи, де й коли їм забажається, і розпоряджаючись часом занять і дозвілля на власний розсуд, дало змогу Кетрін чітко усвідомити скутість, яку вона відчувала в присутності генерала, і подякувати долі за їхню теперішню свободу. Ця невимушеність і ця радість робили для неї абатство, а також брата й сестру, що жили в ньому, ще більш близькими. І коли б не сумне очікування скорої розлуки з однією і невпевненість у почутті іншого, щодня й щохвилини вона б відчувала себе цілковито щасливою. Проте її візит тривав уже четвертий тиждень. На день повернення генерала четвертий тиждень уже закінчувався, а її подальше гостювання в Нортенґері могло здатися надокучливим. Їй було боляче про це думати, і, щоб якнайшвидше здобути певність, вона вирішила поговорити про це з Елінор, висловити їй свій намір покинути абатство, а потім діяти відповідно до того, як цей намір буде сприйнятий.

Усвідомлюючи, що, коли вона це відкладатиме, почати розмову на таку неприємну тему буде ще важче, вона скористалася першою нагодою, коли вони були з Елінор наодинці, і серед невимушеної розмови сказала, що їй пора вже подумати про свій від’їзд. Вираз обличчя Елінор був красномовнішим за відповідь: вона була цим дуже засмучена. Вона «сподівалася, що зможе насолоджуватися товариством Кетрін значно довше, уявляла собі (бо їй так хотілося), що її подруга дістала дозвіл від батьків на багато триваліший візит, і не сумнівалася, що, коли б містер і місіс Морланд знали, яку приємність робить їй гостя, вони б великодушно погодилися не квапити її з поверненням додому». Щодо останньої фрази Кетрін зазначила, що «стосовно цього тато й мама зовсім не хвилюються. Коли вона щаслива, вони теж задоволені».

«Але чи можна тоді запитати, чим вона пояснює таку поспішність?»

«О, тільки тим, що вона гостює в них надто довго!»

— Коли так, то я більше не можу вас затримувати. Якщо ви вважаєте довгим…

— О, ні! Я зовсім так не вважаю. Мені було б приємно гостювати й удвічі довше.

І вони одразу ж домовилися, що про від’їзд Кетрін не може бути й мови, доки вона сама не захоче їх покинути. І, як тільки одна причина її невпевненості була так легко усунена, дія іншої теж зменшилася. Сердечність і щирість, з якими Елінор умовила її не поспішати з від’їздом, і вдячний погляд, який кинув на неї Генрі, коли дізнався, що вона вирішила залишитись, були такими щирими доказами їхньої прихильності, що в неї залишилась тільки легка невпевненість, що взагалі властива людській свідомості. Кетрін майже не сумнівалася, що Генрі її кохає і що його батько й сестра теж її люблять і навіть щасливі прийняти її до своєї родини. А якщо вже вона в це повірила, її занепокоєння й тривоги зробилися чимось схожим на вправи.

Генрі не зміг виконати батькового наказу — залишатись у Нортенґері до його приїзду з Лондона, аби піклуватися про своїх дам. Справи, пов’язані з його парафією в Вудстоні, вимагали, щоб він у суботу на два дні їх покинув. Цього разу від’їзд Генрі вплинув на життя двох подруг не так, як коли залишався присутнім генерал, — життя стало менш пожвавленим, але не неприємним. І для двох дівчат, які тішилися товариством одна одної і дружба яких міцніла з кожним днем, час минав так непомітно, що в день, коли Генрі поїхав, вони засиділися після вечері до одинадцятої години, що для абатства було досить пізно. Вони встигли піднятися сходами, коли їм здалося, — наскільки можна було почути крізь товсті стіни, — що до ґанку під’їхав екіпаж; і наступної миті це підтвердилося гучним дзенькотом дверного дзвіночка. Після першого здивованого вигуку: «Боже мій милий! Хто це може бути?» — Елінор одразу ж висловила думку, що приїхав її старший брат, який і раніше часто з’являвся так раптово, хоч і не в такий пізній час, і, відповідно, заквапилася вниз, щоб його зустріти.

Кетрін пішла до своєї кімнати, щоб зібрати докупи думки, наскільки це було можливо, для продовження знайомства з капітаном Тілні. Вона тішила себе думкою, що, попри те враження, яке справила на неї його поведінка, і, як вона гадала, зверхнє ставлення до неї цього неперевершеного джентльмена, їхня зустріч відбудеться принаймні не за таких обставин, які б зробили її ще неприємнішою. Вона була впевнена, що він не заговорить про міс Торп. Зараз, коли він, певно, соромиться своїх вчинків, цього вже можна не боятись. Тож вона гадає, що розмов про Бат не буде, і вона зможе поводитися з ним цілком люб’язно. У таких роздумах і минав час. Елінор, звісно, була рада побачити брата, до того ж вона мала багато чого сказати йому, — отже, нічого дивного не було в тому, що минуло вже майже півгодини, як той приїхав, а вона ще не поверталась.

Нараз Кетрін здалося, що вона почула кроки Елінор у галереї. Вона прислухалася до них, але все стихло. Однак щойно вона запевнила себе в тому, що це їй тільки здалося, як вона почула якийсь рух біля своєї кімнати і здригнулася. Хтось ніби торкнувся дверей, і за хвилину слабке ворушіння дверної ручки підтвердило, що на неї лягла чиясь рука. Кетрін злегка затремтіла, подумавши, що хтось нечутно намагається увійти до неї, але, вирішивши більше не піддаватися тривозі і не дозволяти своїй уяві збивати себе з пантелику, вона спокійно зробила крок уперед і відчинила двері. Там стояла Елінор, її подруга Елінор. Однак тривога відступила від Кетрін лише на мить — Елінор виглядала блідою й дуже схвильованою. Хоч вона й мала намір увійти до кімнати, переступити поріг їй, здавалося, було важко і ще важче — заговорити. Подумавши, що тривога подруги пов’язана зі справами капітана Тілні, Кетрін почала висловлювати своє співчуття мовчазним піклуванням: всадовила її в крісло, розтерла їй скроні лавандовою водою і ніжно притулилася до неї щокою.

— Кетрін, люба, не переймайтеся так! — ледве вимовила Елінор. — Зі мною все гаразд. Ваша доброта завдає мені ще більшого болю. Я цього не витримаю. Я прийшла до вас з такими вістями!

— З вістями? До мене?

— Як мені вам про це сказати? О! Як сказати?

Кетрін спав на думку новий здогад, і, враз ставши блідою, як і її подруга, вона спитала:

— Вісті з Вудстона?

— Ні, — відповіла Елінор, засмучено дивлячись на неї. — Це не з Вудстона. Це з’явився мій батько власною персоною.

Голос її затремтів, і вона опустила очі додолу. Серце Кетрін упало від самої звістки про несподіваний візит генерала, і протягом кількох хвилин вона й гадки не мала, що її ждуть значно гірші новини.

Вона нічого не відповіла, і Елінор, намагаючись чітко вимовляти слова і не підіймаючи очей, невдовзі знову заговорила:

— Я знаю, ви надто добрі, щоб погано про мене подумати через доручення, яке я змушена виконати. Я дуже неохоче передаю вам чужу волю. Після нашої нещодавньої розмови і після нашої домовленості, — такої для мене втішної! — про те, що ви погостюєте у нас, як я сподівалася, ще багато тижнів, — як мені тепер вам сказати, що вам більше немає потреби виявляти великодушність, що радість, яку ви нам дарували, має бути оплаченою… Я не знаходжу слів. Кетрін, моя люба, але нам доведеться розлучитися. Батько згадав про те, що ми, згідно з попередньою домовленістю, маємо виїхати в понеділок на два тижні до маєтку лорда Лонгтауна, що біля Херефорда. Я нізащо не зможу наважитися на те, щоб батько вибачився перед лордом і попросив відкласти наш візит.

— Елінор, люба моя, — вигукнула Кетрін, намагаючись угамувати свої почуття, — не засмучуйтеся! Нашу домовленість ми скасуємо заради більш ранньої. Мені дуже, дуже прикро, що нам доводиться розлучатися так скоро й так раптово, але я аніскілечки не ображаюся. Я можу перервати своє гостювання, як ви знаєте, у будь-який час, і буду дуже рада, якщо ви приїдете до мене в гості. Ви зможете, коли повернетеся від цього лорда, приїхати до Фуллертона?

Елінор нічого не відповіла, і Кетрін, повертаючися до того, що її більше цікавило, додала, висловлюючи вголос свої думки:

— Понеділок… Уже в понеділок… І ви від’їжджаєте всі? Що ж, мені, звичайно… Я все ж таки зможу попрощатися. Мені можна буде поїхати перед самим вашим від’їздом. Не засмучуйтесь, Елінор, понеділок мене цілком влаштовує. Те, що я не встигну попередити своїх батьків, не має ніякого значення. Генерал, напевно, дозволить служниці провести мене хоча б до півдороги, а там уже буде недалеко від Солсбері, — це всього лише за дев’ять миль від нашого дому.

— О, Кетрін! Це не та увага, на яку ви насправді заслуговуєте. Але, — хоч як прикро мені про це вам сказати, — вже вирішено, що завтра вранці ви нас покинете, і вам навіть не надається право вибрати час від’їзду; розпорядження про карету вже віддані, — вона буде тут о сьомій годині, і служниця з вами не поїде.