Нортенгерське абатство: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він вийшов з кімнати, а Кетрін, розчарована й схвильована, почала казати подрузі, що їй незручно примушувати його йти на прогулянку, коли йому самому цього не хочеться, — до того ж, він помилився щодо її бажання. Але міс Тілні перервала її, сказавши трохи збентежено:

— Гадаю, зараз наймудріше рішення — скористатися чудовим ранком. Не клопочіться щодо мого батька — він завжди гуляє в такий час.

Кетрін не знала, як слід розуміти ці слова. Чому міс Тілні збентежилась? Може, генерал дуже хоче, щоб гостя оглянула абатство? Але ж він сам запропонував. І хіба не дивно, що він завжди так рано гуляє? Зовсім не схоже ні на її батька, ні на містера Аллена. Безумовно, це було дуже прикро. Адже їй так хотілося оглянути будинок, а садиба не викликала в неї ніякої цікавості. Якби Генрі був з ними! Принаймні тоді вона б могла знати, що слід вважати мальовничим. Такими були її думки. Але, залишаючи їх при собі, Кетрін покірно, хоч і без задоволення, надягла капелюшок.

Однак вона була вражена, уперше побачивши абатство з галявини, що до неї прилягала, — його розміри перевищили всі її сподівання. Будівля мала вигляд прямокутника, який обрамовував великий двір. Її захопленому погляду відкрилися дві сторони цього прямокутника, щедро прикрашені готичним орнаментом, а решта ховалася за купами старих дерев або густих насаджень; стрімкі лісисті пагорби, що підіймалися за будинком і захищали його від вітру, були принадно гарними навіть у березневі дні, коли дерева ще стояли безлисті. Кетрін ніколи не бачила нічого подібного. Її враження було таким сильним, що, не чекаючи більш авторитетних суджень, Кетрін сміливо висловила свій подив і захоплення. Генерал вислухав її з виразом вдячної згоди на обличчі — здавалося, його власна оцінка Нортенґера досі викликала в нього сумнів.

Далі їм довелося захоплюватися фруктовим садом, до якого генерал провів їх через куточок парку.

Кетрін не могла не подивуватися, почувши, скільки він займає акрів землі, — удвічі більше того, що мали разом узяті містер Аллен і її батько, включаючи церковне подвір’я і фруктові насадження. Численним шпалерам, здавалося, не було кінця. Між ними височіло ціле містечко теплиць, і серед усього цього працювали, здавалось, усі мешканці тутешньої парафії. Генералове самолюбство тішили здивовані погляди Кетрін, які підтверджували майже так само очевидно, як і сказані нею потім слова про те, що вона ніколи ще не бачила саду, який можна було б із цим порівняти. Він скромно визнав, що, попри те, що він не марнолюбний і не має щодо цього ніяких претензій, він, проте, певен, що його сад не має суперників у королівстві, — якщо в нього є улюблене заняття, то це сад. Він закоханий у садову справу. Він байдужий до будь-якої іншої їжі, однак дуже любить хороші фрукти, а якщо б і не любив сам, то їх люблять його друзі й діти. Догляд за таким садом, однак, справа дуже клопітлива. Навіть найкращий догляд не завжди буває винагороджений урожаєм найцінніших фруктів. Минулого року ананасні парники принесли тільки сотню плодів. Містерові Аллену такі турботи, певно, теж знайомі.

— О ні, ністілечки! Містер Аллен цілком байдужий до садівництва, він у садок навіть не заходить.

З тріумфальною посмішкою генерал побажав собі такої само байдужості, бо жодне відвідування саду для нього не минає без смутку — щось там обов’язково буває не так, як би того йому хотілося.

— Яке в містера Аллена тепличне господарство? — спитав генерал, змальовуючи свої теплиці під час їхнього огляду.

— У містера Аллена лише одна маленька теплиця, яку місіс Аллен використовує взимку для своїх квітів. Час від часу її протоплюють.

— Щаслива людина! — відповів генерал з виглядом блаженного самолюбства.

Поводивши їх по всіх закутках і показавши Кетрін кожен куточок, доки в неї не вичерпалися можливості милуватись і захоплюватися, він нарешті дозволив дівчатам вийти через хвіртку, а потім висловив своє бажання оглянути нещодавно перебудований чайний будиночок і запропонував продовжити приємну прогулянку, якщо міс Морланд ще не втомилася.

— Але куди ж ти, Елінор? Навіщо нам іти цією холодною змокрілою стежкою? Міс Морланд промочить ноги. Краще піти через парк.

— Я так люблю цю стежку, — сказала міс Тілні, — тож цей шлях мені завжди здається найкращим і найкоротшим. Хоча тут справді може бути мокро.

Це була вузька звивиста стежка через старий і густий сосновий гай, і Кетрін, яку принаджував суворий вигляд лісу і їй якнайшвидше хотілося в нього зайти, не могла собі в цьому відмовити, навіть ризикуючи викликати незадоволення генерала. Він відчув її рішучість і, ще раз марно висловивши турботу про її здоров’я, був таким люб’язним, що більше не наполягав. Однак він не виявив бажання їх супроводжувати, пояснивши, що сонце тут світить недостатньо яскраво для нього, і тому він вийде до них назустріч іншою дорогою. Він пішов собі, і Кетрін навіть занепокоїла та обставина, що вона враз відчула, наскільки їй стало легше без нього. Втім, оскільки це занепокоєння було не таким сильним, як полегшення, що вона його відчула, Кетрін про нього невдовзі забула. Весело й безтурботно вона заговорила про чарівний смуток, що його навіває такий гайок.

— Мені це місце особливо дороге, — зітхнувши, сказала її супутниця. — Тут любила прогулюватися моя мати.

До цього часу Кетрін ніколи не чула, щоб хтось із членів родини згадав місіс Тілні, і тому цікавість, що її викликав у неї сумний спогад, з усією очевидністю відбилася на її обличчі, а ще про те свідчила тривала мовчанка, упродовж якої вона чекала подальших пояснень.

— Я часто гуляла тут разом з нею, — додала Елінор, — хоч тоді я не дорожила цими прогулянками так, як зараз. Тоді я навіть дивувалася, що вона обрала саме це місце. Але тепер воно стало дорогим для мене в пам’ять про неї.

«Хіба воно не повинно бути так само дорогим її чоловікові? — подумала Кетрін. — Адже генерал не схотів сюди навіть зазирнути!» Міс Тілні мовчала, і Кетрін наважилася запитати:

– Її смерть, мабуть, була величезною втратою?

— Величезною, і навіть такою, що стає відчутнішою щодалі, — приглушено відповіла її співрозмовниця. — Коли це сталося, мені було лише тринадцять років. І хоч я переживала втрату з відчаєм, який тільки можливий у такому юному віці, до моєї свідомості вона цілком не доходила. — Помовчавши, вона додала твердим голосом: — Ви знаєте, у мене немає сестри. І хоча Генрі… хоча мої брати дуже мене люблять і Генрі багато часу проводить тут, за що я йому вельми вдячна, все ж мені часто буває важко не відчувати себе самотньою.

— Я не сумніваюсь, що ви за ним дуже сумуєте.

— Мати була б зі мною завжди. Вона була б для мене вірним другом, справляла б на мене найбільший вплив.

— Вона, напевно, була чарівною жінкою? Дуже вродливою? Чи є в абатстві її портрет? А чому вона так любила саме це місце? Мабуть, воно відповідало її пригніченому настрою? — Кетрін нетерпляче ставила питання одне за одним.

На перші три Елінор з готовністю відповіла ствердно, а два останніх — залишила без відповіді. З кожним запитанням, попри те, чи була на нього відповідь, цікавість Кетрін до покійної місіс Тілні зростала дедалі сильніше. У тому, що цей шлюб був нещасливий, вона була впевнена. Генерал, безперечно, не був відданим чоловіком. Він не любив місць, де вона гуляла, — хіба в такому разі міг він любити її саму? Крім того, при всій його приємній зовнішності щось у його рисах наводило на думку про те, що його поводження з дружиною не могло бути добрим.

— Мабуть, її портрет висить у спальні вашого батька? — спитала Кетрін, зашарівшись від того, що знайшла сміливість поставити таке відверте запитання.

— Ні, він був призначений для вітальні, але батькові не сподобалася робота художника, і упродовж якогось часу йому не могли знайти місця. А невдовзі після її смерті я взяла його до себе й повісила у своїй спальні. Мені буде приємно вам його показати. Вона дуже схожа на себе на цьому портреті.

Ось іще одне підтвердження. Портрет, і дуже схожий, покійної дружини, яким не дорожить її чоловік. Він, певно, був до неї страшенно жорстокий.

Кетрін більше не намагалась погамувати в собі почуття, що його генерал, попри всю свою люб’язність, викликав у неї з першої ж зустрічі. І якщо раніше вона його остерігалася й недолюблювала, то тепер він викликав у неї справжню відразу. Так, відразу! Він був їй огидним через свою жорстокість до такої прекрасної жінки. Вона часто читала про подібних людей у романах. Таких персонажів містер Аллен називав неприродними й надуманими. А цей випадок доводив, що він не мав рації.

Вона якраз дійшла цього висновку, коли стежка закінчилась, і панночки знову зустрілися з генералом. І, незважаючи на все своє справедливе обурення, Кетрін була змушена йти поряд з ним, вислуховувати його слова й навіть усміхатись у відповідь на його усмішки. Не отримуючи, однак, більше ніякої приємності від довколишньої природи, вона незабаром почала йти повільніше. Генерал це помітив і, висловивши занепокоєння з приводу її здоров’я і в такий спосіб, здавалося, картаючи її за погану думку про себе, почав завзято наполягати на тому, щоб вона і його дочка повернулися додому. Сам він приєднається до них через чверть години. Вони знову розстались, але генерал тут же підізвав до себе Елінор і суворо наказав, щоб вона не показувала подрузі абатства аж доти, поки він прийде. Удруге висловлене ним небажання не допустити саме того, чого Кетрін так прагнула, дуже її вразило.