Енн із Ейвонлі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Тоді їм дуже нудно жити, — відверто заявив Деві. — І я спершу виросту, а тоді ставатиму жемплемом.

Марілла покірно відкраяла новий шматок пирога для Дори. Тієї миті вона відчувала, що нездатна боротися з Деві. Позаду був важкий день — спершу похорон, тоді довгий шлях додому. У майбутнє ж вона дивилася з песимізмом, гідним самої панни Елізи Ендрюс.

Двійнята, хоч обоє й біляві, були не надто схожі. Дора мала довгі, завжди охайно зачесані коси. Кругла голова Деві вся була вкрита густими неслухняними кучерями. Дора мала спокійні погідні карі очі — у Деві ж вони були пустотливі й бешкетні, як у ельфа. Ніс у Дори був рівненький, у Деві ж — виразно кирпатий, та й губи Дора гордовито закопилювала, на відміну від Деві, у якого вони розтягалися в незмінну широку усмішку. Хлопчик мав, окрім того, на одній щоці ямочку, що надавала йому, коли він сміявся, зворушливого, кумедного вигляду. Все його пустотливе личко сяяло радістю.

— Я вкладу їх спати, — проказала Марілла, якій це здалося найпростішим способом угамувати дітлахів. — Дора ляже в мене, а Деві — на піддашші в західній кімнаті. Деві, ти ж не боятимешся спати сам?

— Ні, але я ще не лягатиму, — безтурботно відповів Деві.

— Ти ляжеш негайно.

Більше Марілла не промовила ні слова, та в голосі її продзвеніла грізна нотка, що впокорила навіть Деві. Хлопчик слухняно почалапав нагору слідом за Енн.

— Коли я виросту, то обов’язково найперше цілу ніч не ляжу спати, щоб подивитися, як це буде, — довірливо сказав він їй.

Іще багато років опісля того Марілла здригалася на саму лише згадку про перший тиждень перебування двійнят у Зелених Дахах. Він не був гірший за всі наступні тижні, та здавався таким через свою новизну. Деві щохвилини робив чи обмірковував капості, — але перша помітна його витівка сталася за два дні після приїзду до Ейвонлі, недільного ранку — туманного, світлого й теплого, мовби надворі досі був вересень. Енн причепурила його до церкви, Марілла тим часом убирала Дору. Спершу Деві рішуче відмовлявся вмиватися:

— Марілла вчора мене вмила. А пані Віггінс теж мене викупала з милом у день похорону. На тиждень мені цього вистачить. Я не розумію, чому добре бути таким чистюком. Брудним бути зручніше.

— Пол Ірвінг щодня сам умивається, — ущипливо завважила Енн.

Лише дві доби прожив Деві в Зелених Дахах, а вже встиг благоговійно полюбити Енн і зненавидіти Пола Ірвінга, на адресу якого чув від неї похвали наступного ж дня по приїзді. Пол Ірвінг сам умивається щодня — отож, усе вирішено. Він, Деві Кіт, зробить те саме, навіть якщо то буде для нього смертельна небезпека. Із тих-таки міркувань він покірно витримав усі інші туалетні процедури, аж от виявилося, що чистенький і чепурний, Деві таки дуже гарний хлопчина. Енн відчувала замалим не материнську гордість, ведучи його в церкві до старої лави Катбертів.

Спочатку Деві сидів чемно й тихенько, зиркаючи раз у раз на хлопців, що потрапляли йому на очі, намагаючись відгадати, котрий з них Пол Ірвінг. Перші два гімни й читання Святого Письма проминули спокійно. Аж ось пан Аллан почав проказувати молитву, — і саме тут на паству й чекала щира сенсація.

Перед Деві, похиливши голову, сиділа Лоретта Вайт. Дві грубезні русяві коси в’юнилися їй спиною, а між ними видно було спокусливий клаптик шиї попід широким мереживним комірцем. Лоретта, повненька життєрадісна з вигляду восьмирічна дівчинка, поводилася в церкві бездоганно з найпершого дня, відколи мати принесла її туди шестимісячним немовлям.

Деві сягнув рукою в кишеню й витяг звідти… гусінь, волохату гусінь, що бридко звивалася всім тілом. Побачивши це, Марілла схопила його за руку, та було надто пізно. Деві вже запхнув гусінь за комір Лоретті.

Молитву пана Аллана перервали кілька пронизливих вересків. Нажаханий пастор завмер, широко розплющивши очі. Усі присутні підвели голови. Лоретта підстрибувала на лаві, несамовито хапаючись за сукню на спині.

— Ой, мамо… мамо… ой… заберіть її, заберіть! Ой! Гидкий хлопчисько кинув мені за комір! Ой, мамо… вона падає! Ой, ой, ой!

Пані Вайт підвелася і з кам’яним обличчям вивела із церкви заплакану доньку, що корчилася й звивалася в істериці, ніби в’юн. Її крики стихли віддалік, пан Аллан продовжив молитву. Проте в церкві запанувало відчуття зіпсованої служби. Уперше в житті Марілла не слухала проповіді, а Енн сиділа із червоними від сорому щоками.

Після повернення додому Марілла аж до самісінького вечора відправила Деві до ліжка. Він лишився без обіду, хоч і дістав дозвіл поїсти хліба з молоком. Енн віднесла йому перекуску й журливо сиділа поруч, доки він їв — захоплено й без тіні каяття. Та невдовзі хлопчика занепокоїли її сумні очі.

— Мабуть, — задумливо мовив Деві, — Пол Ірвінг не кидає гусенів поза комір дівчатам у церкві?

— Авжеж ні, — так само журливо погодилася Енн.

— Тоді, напевно, мені шкода, що я так зробив, — виснував Деві. — Але то була така гарна тлуста гусінь, я її підібрав на сходах біля церкви одразу, як ми прийшли. Жаль було, щоб вона так пропала. І такий гарний вереск там здійнявся, правда?

Наступного вівторка в Зелених Дахах мали відбутися збори Спільноти милосердя. Енн поспішала додому зі школи, знаючи, що Марілла не впорається без її допомоги. Дора, чепурна й охайно вбрана, у накрохмаленій білій суконьці із чорним поясом, сиділа у вітальні між гостями, скромно відповідаючи, коли до неї зверталися із запитанням, але ніколи не озиваючись першою. Тим часом замурзаний, але щасливий Деві ліпив пасочки з болота у дворі біля обори.

— Я йому дозволила, — знесилено пояснила Марілла. — Так він бодай не накоїть нічого значно гіршого — хіба весь по вуха забрьохається. Ми спершу самі вип’ємо чаю, а тоді покличемо його. Дора буде з нами, але Деві я й близько не підпущу до столу, за яким сидітимуть усі ці дами.

Коли Енн прийшла кликати гостей за стіл, Дори у вітальні не виявилося. Пані Белл сказала, що вона вийшла надвір, куди її покликав Деві. Після квапливої наради з Маріллою в коморі було вирішено обох дітлахів напоїти чаєм після закінчення зборів.

А посеред чаювання до вітальні вдерлася маленька жалюгідна істота. Марілла та Енн застигли нажахані, гості — уражені. Невже то була Дора — оця заплакана істота в мокрій як хлющ, сукні й із таким самим волоссям, з якої вода патьоками лилася на новий Маріллин килим, істота, яку неможливо було описати словами?

— Доро, що з тобою? — скрикнула Енн, винувато зиркаючи на пані Белл, у якої вдома, подейкували, ніколи не ставалося жодних прикрощів.

— Деві змусив мене залізти на паркан у свининці, — проридала Дора. — Я не хотіла, а він мені сказав, що я боягузка. І я впала у свининець, і прибігли свині, і вся моя біла сукня стала зразу така брудна. А Деві сказав, що коли я стану під помпою, то він її всю відмиє, і я стала, а він лив на мене воду, і все одно сукня зовсім не стала чистіша, а мій гарненький пояс і черевички тепер геть зіпсувалися!

До кінця чаювання обов’язки господині за столом виконувала Енн, бо ж Марілла нагорі перевдягала Дору. Деві впіймали й відправили до ліжка без вечері. Енн зайшла до нього в кімнату на серйозну розмову — то був метод, якому вона довіряла найбільше, і який загалом виправдовував себе. Енн сказала хлопчикові, що засмучена його поведінкою.

— Я тепер сам теж засмучений, — зізнався Деві. — Але от біда, що я ніколи не буваю засмучений до того, як щось зроблю, а завжди тільки потім. Дора не хотіла помагати мені ліпити пасочки, боялася забруднити сукню, і я дуже розлютився. А Пол Ірвінг, мабуть, свою сестру не змусив би лізти на паркан, якби знав, що вона впаде до свиней.