Я, Паштєт і Армія: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Атставіть забилі? Хто забил? — в паніці розбризкуючи пероном піну від пива, закричав Скворцов. — Убью казлов!

З войовничим настроєм Скворцов побіг у приміщення вокзалу.

— Как астанавіть поєзд?! — долинув зсередини його неспокійний дискант.

— Слєдующая станция — Бологоє, єдьтє туда, там встрєтітє. Поєзд пассажирскій, на таксі дагонітє, — спокійно відповів йому хтось. Відчувалося, що цей «хтось» таких уже бачив.

Скворцов вибіг на двір і з розгону влетів у машину таксі, ніби забувши про власну маленьку армію, яка займала весь перон Вишнього Волочка. Але через секунду він висунув голову з машини та скомандував:

— Занять пазіциї на вакзалє. Старший — ти, — він тикнув пальцем у самого здорового з нас. — Нє піть, нє дуріть, нє хуліганіть. Мєсних нє трогать. Буду чєрєз час.

Таксист рвонув з місця, а ми залишилися — з величезною спокусою закінчити свою службу прямо зараз.

Перші дні війська довгі, як полярні зими. Таке враження, що зранку тобі було вісімнадцять, а ввечері — вже за сорок. Нас ретельно готували до прийняття присяги, і ми годинами топали по плацу та чеканили стройовий крок. Після обіду всіх вистроїли в шеренгу і капітан Скворцов спитав:

— Кто єсть із музикантов?

Почути щось таке в перші дні дурдому, коли в умі вже підшуковуєш місце на стелі, щоб прив’язати шнурівочку та повіситись, було, м’яко кажучи, шоком.

— Я! — несподівано для самого себе голосно гавкнув я, аж закашлявся.

— Вийті із строя, — Скворцов недовірливо подивився на мене, бо побритий під нуль й дико затягнутий ременем я більше нагадував сачок для риби.

— Чєм дакажеш? — Скворцов продовжував тест на профпридатність.

— Магу сиграть на піаніно, — несміливо відповів я.

— На раялє каждий дурак сможет. А на трубє дуєш?

— Єслі Родінє надо, то дуну.

— А пєть магьош, с ансамблєм?

— Да пєл, вродє, на гражданкє. Смагу, таваріщ капітан!

Скворцов забрав мене і ми довго йшли лабіринтами чоловічого монастиря, на території якого в п’ятдесятих роках розмістили Школу Молодших Авіаційних Спеціалістів. По дорозі Скворцов мовчав, на його обличчі відображалися всі муки Христові. Він наперед переживав сцени, в яких його вбивають за то, що він затусував якогось прахадімца вокалістом в орденоносний ансамбль. Ми вперлися в каптьорку, з-за дверей якої долинали такі рідні моєму вухові звуки. Хтось пердів на тубі, хтось волав у мікрофон, хтось, ніби напильником, дер по струнах електрогітари. То була МУЗИКА, яку я аж ніяк не очікував почути на третій день армії. Двері відкрились, і Скворцов представив мене:

— Баєц іграєт на трубє і прі надабнасті пайот. Іспитайтє і вєчєрам далажитє.

Він повернувся і щез, не очікуючи на реакцію отупілих від какофонії воїнів, які нещадно мучили музичні інструменти. Один, видно рукавадітєль, в окулярах з величезними, як дно трилітрової банки, лінзами, підійшов і дав мені мікрофон.

— У нас послєзавтра канцерт, а вакаліст дємбєльнулся. Нада пару пєсєн разучіть, понял?

— А какіє іграєтє?

— Пака нікакіх. Вспамінаєм, бля, і чьо-та нє клєітца.

В ті часи суперпопулярною була пісня Статус Кво — Ін зе армі нав, яку я винахідливо і запропонував пацанам.

— Как раз пад прісягу, да, рєбята? А штоп нікто нє дагадался, ми єйо на рускій пєрєвєдьом. Тіпа — Сєйчас ти в армії.

— О-ба-на! — всі широко відкрили роти від такого легкого вирішення глобальної проблеми.

Я пішов перекладати текст, а пацани здирали партії, перемотуючи пісню туди-сюди на магнітофоні. Через двадцять хвилин ми вже валили нічим не гірше за Статус Кво, а під вікнами нашої каптьорки зібралася невелика купка наших перших фанів, які курили та плювали собі під ноги, вживаючись у роль героя нашого хіта.

Мене навіть не будили вранці — я йшов на десяту на репетицію.

— Бєрєгі голос, — сказав мені Скворцов, — штоб нє абасрался на смотрє.