Пурпурові вітрила (Збірник): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Вітаю, друже Товаль. Яка несподівана зустріч! — сказала Дезі. — Що ви тут робите?

— Чекаю на господарів, — відповів Товаль дуже вдало, тимчасом як Дезі, поправляючи під підборіддям стрічку дорожнього капелюшка, озиралася, стоячи в невеликій вітальні. Її швидкі очі помітили все: килим, лакований різьблений дуб, коминок і ретельно підібрані картини в горіхових і малахітових рамцях. Серед них була картина Гуеро, що зображає двох собак: одна лежить спокійно, встромивши морду в лапи, дивлячись людськими очима, інша, наструнчена, вся спрямована на щось невидиме.

— Господарів немає, — вимовила Дезі, підійшовши і розглядаючи картину, — господарів немає. Цей собака зараз гавкне. Вона ось-ось заллється. Хороша картина, друже Товаль! Можливо, собака бачить ворога?

— Або господаря, — сказав я.

— Тоді, певно, вона загавкає привітно. Що ж нам робити?

— Для вас приготовлені кімнати, — відповів Товаль, чиє худе, гостре обличчя з великими поблажливими очима, раптом прорізала загадкова усмішка. — Що ж до судді, то він, здається, тут.

— Тобто Адам Корнер? Ти казав, що так звуть цю людину. — Дезі подивилася на мене, щоб я пояснив, як це суддя тут, в той час як його немає.

— Товаль хоче, мабуть, сказати, що Корнер скоро приїде.

Мені при цій відповіді довелося сильно закусити губу, і вийшло на кшталт: «иче, ирно, изати, шщо, ирнер оро риїде».

— Ти щось їси? — сказала моя дружина, заглядаючи мені в обличчя. — Ні, я нічого не розумію. Ви мені не відповіли, Товаль, з якого дива ви тут опинились, хай вас і дуже приємно зустріти. Навіщо ви хочете мене в чомусь заплутати?

— Але, Дезі, — благально зітхнув Товаль, — чому ж я винен, що суддя — тут?

Вона жваво повернулася до нього гнівним рухом, який іще не встиг передатися погляду, проте одразу розсміялася.

— Ви думаєте, що я дурна? — поставила вона питання руба. — Якщо суддя тут і тримається так поштиво, що послав вас розповідати про себе таємничі історії, то передайте йому, будь ласка, що ми — теж, можливо, — тут!

Хай якою гарною не була ця гра, настала мить, коли треба було скинути полуду з жіночих очей.

— Дезі, — сказав я, взявши її за руку, — озирнися і знай, що ти у себе вдома. Я хотів тебе ще трохи помучити, але ти вже хвилюєшся, тож подякуй Товалеві за його турботи. Я тільки купив; Товаль витратив безліч свого зайнятого часу на все внутрішнє опорядження. Суддя справді тут, і цей суддя — ти. Тобі судити, чи добре вийшло.

Поки я пояснював, Дезі дивилася на мене, на Товаля, на Товаля і на мене.

— Присягнися, — сказала вона, пополотнівши від радості, — дай страшну морську клятьбу, що це… Ах, як безглуздо! Звичайно ж, в очах у кожного з вас відразу по одному будинку! І це я є той суддя?! Та хай він буде брудним сараєм…

Вона кинулася до мене і вимазала мене сльозами захвату. Те саме сталося з Товалем, який намагався не втратити свого поблажливого, саркастичного вигляду. Потім почався огляд, і коли він нарешті скінчився, в очах Дезі мінилися барвами усі речі, перспективи, квіти, вікна і завіски, як це буває на вологій поверхні мильної бульбашки. Вона сказала:

— Чи не здається тобі, що все раптом може зникнути?

— Ніколи!

— Ну, а в мене овеча вдача; коли що-небудь дуже добре, то мене чомусь одразу посідає страх, що в мене заберуть, зіпсують, що мені не буде вже добре…

У кожної людини — не часто, не штучно, але само собою, і тільки в день дуже хороший, серед інших просто хороших днів настає потреба озирнутися, навіть побути тим, ким ти був колись. Вона схожа на перебирання старих листів. Такий стан виник одного разу в Дезі й у мене, і приводом стала її жовта сукня з коричневими торочками, що її вона берегла як пам’ять про карнавал на честь Фрезі Ґрант, «Тієї, що біжить по хвилях», і про ту зустріч у театрі, коли я мимоволі образив свого друга. Раз почалися спогади і тривали, з перервами, цілий день, за сніданком, обідом, прогулянкою, між сніданком і обідом і між роботою та прогулянкою. Говорячи про щоденне, кожен і далі згадував сцени в Гель-Г’ю і на «Нирку», який, до речі сказати, розбився рік тому, налетівши на рифи, причому врятувалися всі. Щойно чітко набігало минуле, воно ясно поставало і вимагало обговорення, і ми негайно починали переживати той чи інший випадок, з жалістю, що йому не дано повторитися знову — без неясного свого майбутнього. Чи було це передчуттям того, що ввечері спогади оживуть, або тим спокійним прибоєм, який нагадує людині, яка досягла берега, про неозорі простори, коли він ще не знав, який берег ховається за мовчанням горизонту, — сказати може лише нелюбов до свого життя, байдуже психічне дослідження. І ось ми заговорили про Біче Сеніель, яку я кохав.

— Ось ці очі бачили Фрезі Ґрант, — сказала Дезі, прикладаючи пальці до моїх повік. — Ось ця рука тиснула її руку. — Вона доторкнулась до моєї руки. — Там, у роті, є язик, який з нею говорив. Так, я знаю, це крутить голову, якщо в це вдуматись, — але потім приходить настрій серйозний, поважний, і хочеться ходити так, аби не розсипати. І це не перейде ні до кого: воно тільки в тобі!

Стемніло; сад зник і стояв там, у темній самоті, так близько від нас. Ми сиділи перед будинком, коли світло вікна осяяло Діка, нашого мажордома, мастака на всячину. За ним йшов, удивляючись і посміхаючись, високий чоловік у дорожньому костюмі. На його засмагле, неясно знайоме обличчя впало світло, і він сказав:

— «Та, що біжить по хвилях»!

— Філатр! — вигукнув я, підскакуючи і встаючи. — Я знав, що ми неодмінно зустрінемося! Я спустив вас з ока слідом за трьома місяцями листування, коли ви поїхали, як мені говорили, — чи то в Салер, чи то в Дібль. Я сам бігав світами два роки. Як ви нас знайшли?

Ми увійшли в будинок, і Філатр розповів нам свою історію. Дезі спочатку мовчала і дивувалась, але, почавши посміхатися, швидко відійшла, взявшись, своїм звичаєм, доказувати за Філатра, якщо той зупинявся. При цьому вона зверталася до мене, пояснюючи дуже розсудливо і майже завжди не до ладу, як те чи те відбувалося, — певна ознака, що вона слухає дуже уважно.

З’ясувалося, що Філатра призначили в колонію прокажених, миль за двісті від Леге, вгору за течією Тавасси, куди він і вирушив з дружиною незабаром після мого від’їзду до Європи. Ми розминулися на кілька днів всього.

— Слід знайшовся, — сказав Філатр, — я говорю про те, що має вас зацікавити більше, ніж «Марія Целеста», про яку розповідали ви на «Нирку». Це…

— «Та, що біжить по хвилях»! — швидко підігнала його плавну мову Дезі і, спалахнувши від вірності свого здогаду, сіла в спокійній позі, що мала сказати всім: «Мені тільки це і треба було сказати, а відтак я мовчу».