Мауглі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ось уже п’ять разів, відтоді як я на варті, піднімався наді мною камінь, але тільки для того, щоб лягти щільніше. Жодного разу він не зсувався зовсім. Немає на світі таких скарбів, як ці скарби ста князів. Але вже багато часу пройшло, відколи камінь піднімався востаннє, і я починаю думати, що місто залишили.

— Та немає тут ніякого міста! Поглянь вгору. Он коріння великих дерев повиривало каміння зі своїх місць. Дерева не ростуть там, де живуть люди, — запевняв Каа білу кобру.

— Двічі або й тричі люди знаходили сюди дорогу, — вперто, не слухаючи заперечень, продовжувала Біла Відлога. — Але я не чула їхнього голосу, доки не підповзала близько, а вони тим часом порпалися тут у темряві. Тоді вони кричали, та не довго. І ось приходите ви, Людина і Змій, удвох, із брехнею на язиці, й хочете змусити мене повірити, що мого міста більше немає і що мені нема чого вартувати. Люди змінюються з часом, хоча й мало. Та я не змінююся ніколи! І доти, доки браміни не прийдуть сюди з піснями, щоб знову підняти наді мною камінь, з піснями, які я знаю, і доки не дадуть мені теплого молока, як це було тоді, й не виведуть мене знову на сонячне світло — доти я, і лише я, а не хто інший, залишуся вартовим царських скарбів! Ви говорите, що місто вмерло і що коріння дерев вросло в ці стіни? Тоді підходьте і беріть, що вам подобається. На землі немає таких скарбів, як ці. Ти, Людино зі зміїною мовою, якщо зможеш піти звідси живим тим шляхом, яким і прийшов, тоді всі князі будуть твоїми слугами.

— Знову втрачений слід! — спокійно промовив про себе Мауглі. — Невже шакал міг дістатися так глибоко під землю і покусати цю Білу Відлогу? Немає сумніву, що вона божевільна… Мати Кобр, я не бачу тут нічого, що варто було б узяти з собою.

— О, боги сонця і місяця! Цей хлопчик зовсім божевільний! — прошепотіла кобра. — Хай так і буде. Перш ніж закриються назавжди мої очі, я зроблю для тебе цю милість, я покажу тобі, що тут є. Тож дивися! Дивися на те, що до тебе не бачила жодна людина!

— Недобре робить той у Джунглях, хто говорить Мауглі про милість, — промовив Мауглі крізь зуби. — Але тут темно, і в темряві все має інший вигляд. Ну добре, я подивлюся, якщо це принесе тобі задоволення.

Він обвів поглядом весь підвал і підняв з підлоги пригорщу чогось сяючого.

— О, та це ті дрібнички, з якими, я бачив, постійно гралися люди, коли я був у Людській Зграї. Лише ці жовті, а ті були темнішими.

Він висипав монети назад на підлогу й пішов далі. Весь підвал був завалений на п’ять чи шість футів золотими й срібними монетами, що висипалися з мішків, де зберігалися. Тепер вони злежалися, утворивши щільний шар, як пісок на низькому морському березі під час відпливу. То тут, то там з-під куп монет виступали, наче кістяк судна, похованого під шаром піску, дорогі намети, які носили слони, прикрашені дорогоцінним камінням, карбункулами та бірюзою, оздоблені золотом і сріблом. Поруч лежали ноші для цариць, вкриті емаллю, із золотими ручками й кільцями. Біля стін стояли золоті канделябри, пообвішувані нитками зі смарагдів. Де-не-де височіли срібні фігури забутих богів, у п’ять футів заввишки, з очима із коштовного каміння. Неподалік висіло панцирне вбрання зі сталі, покрите золотом і прикрашене бахромою з почорнілих перлин; шоломи, всіяні криваво-червоними рубінами; щити з черепахи, шкіри носорога, натягнуті на золоті рами й усипані з країв смарагдами; піхви для мечів, прикрашені алмазами, невеличкі вівтарі та священні посудини, які ніколи не бачили денного світла; гребінці, ємкості для пахучих олій; кільця, які носили в носі, браслети, персні, намиста, пов’язки, пояси — все це сяяло золотом і виблискувало коштовним камінням.

Біла кобра мала рацію. Ніяких грошей не вистачило б для того, щоб сплатити вартість цих скарбів, накопичених завдяки століттям війн, грабунку, торгівлі, тяжких податків, які стягали з народу. Одна-єдина монета не мала нічого рівного собі за ціною, якщо навіть не брати до уваги все інше. Вага одного золота й срібла у цій скарбниці перевищувала двісті тонн. Навіть тепер кожен індійський володар, хоч би яким бідним він не був, має свою потаємну комору, до якої постійно щось приносить. І хоча більш освічені з цих князів час від часу відправляють на буйволах у державну скарбницю сорок-п’ятдесят возів, навантажених сріблом, для обміну на державні папери, — всю ж іншу, і до того ж значно більшу частину своїх скарбів вони зберігають у себе, і лише вони знають, наскільки велика їхня вартість.

Але Мауглі, звичайно, не міг зрозуміти справжнього значення всього, що він побачив. Найбільше хлопця зацікавили ножі, але вони не лежали в його руці так добре, як його власний ніж, і тому він покрутив їх і кинув назад. Але врешті-решт Мауглі натрапив на одну річ, яка справді вразила його. Вона лежала поруч із наметом, напівзасипаним монетами. Це був анкус — гостра палиця, якою підганяють слонів. За формою вона нагадувала маленький гак. Анкус має гострий кінець і гачок на держаку. Кінець держака того анкуса, який побачив Мауглі, увінчував великий рубін, а інші вісім дюймів держака були інкрустовані необробленою бірюзою. Нижче розташувалися візерунки у вигляді листя, всипані смарагдами і рубінами, які сяяли на полі з холодного зеленого каміння. Наступна частина держака була з чистої слонової кістки; саме ж вістря і гачок — зі сталі із золоченим малюнком, який відтворював сцену ловів диких слонів. Саме ці малюнки й привернули увагу Мауглі. Хлопець помітив: вони відтворюють таке, що стосується його друга Гаті.

Біла кобра підповзла до Мауглі й звернулася до нього, дивлячись просто в очі:

— Ну що? Хіба це не варте того, щоб віддати за нього життя? Хіба я не зробила тобі велику милість, показавши свої скарби?

— Ні, я нічого не розумію, — відповів хлопець. — Усі ці речі жорсткі, холодні, їх не можна їсти. Але ця річ, — продовжував він, тримаючи в руках анкус, — мені подобається, і я хотів би взяти її з собою. Я хочу розглянути її на сонячному світлі. Ти говориш, що все це належить тобі. Тож дай мені цю річ, і я принесу тобі за це жаб.

Біла Відлога вся затремтіла від злості й радості.

— Звичайно, я можу віддати її тобі, — сказала вона. — Та й усе, що тут є, я можу віддати тобі на той час, доки ти будеш тут.

— Але я хочу зараз же піти звідси. Тут темно й холодно. Я піду й візьму із собою в Джунглі цю гостру річ.

— Поглянь під ноги. Що ти бачиш там?

Мауглі нахилився й підняв щось біле і гладеньке.

— Та це ж кістка від людської голови, — спокійно сказав він. — Он ще одна.

— Це все кістки тих, хто приходив сюди, щоб забрати скарби, вже багато років тому. Я трохи поговорила з ними тут, у темряві, й відтоді вони лежать, заспокоївшись назавжди.

— Але, повторюю тобі, нікому не потрібно все те, що ти називаєш скарбами! Якщо ти дозволиш мені забрати цю річ, я віддячу тобі. Мені приємно буде її мати. А якщо і не даси, то я не буду дуже засмучуватися. Я ніколи не розпочинаю бій з Отруйним Племенем і до того ж знаю ваше Чарівне Слово.

— Тут має силу лише одне Чарівне Слово — те, яке знаю я.

Каа швидко ковзнув уперед, сяючи очима:

— А хто просив мене привести сюди людину? — прошипів він.

— Я, звичайно, я, — у відповідь прошипіла змія. — Вже дуже давно я не бачила людини, а ця, окрім усього, говорить нашою мовою.

— Але ж тоді не йшлося про вбивство. Як я повернуся в Джунглі? Як скажу, що привів його сюди на смерть? — палко сказав Каа.

— Я поки не кажу про вбивство. А якщо для тебе важливе питання, піти чи не піти, то он там дірка в стіні до твоїх послуг. Заспокойся, заспокойся, жирний мисливцю на мавп. Не гарячкуй так! Мені варто лише доторкнутися до твоєї шиї, і Джунглі більше не побачать тебе. Жодна людина, яка потрапила сюди, на повинна вийти живою. Бо я охороняю Княже Місто!

— Але я ще раз повторюю тобі, білий черв’як мороку: тут немає ніякого міста, ніякого царя! Джунглі, лише Джунглі лежать скрізь навколо нас! — засичав Каа.

— Але скарби залишаються скарбами, і тому буде все так, як повинно бути. Тепер зачекай трохи, Каа, мешканцю скель, і побачиш, як твоя людина почне бігати. Тут досить місця для гри. Життя хороше, тож пограємо трохи, хлопчику! Пограй зі мною в кота й мишку!