Мауглі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

VI

Тим часом Гаті та його три сини, залишивши Мауглі, розійшлися в чотири сторони, і кожен мовчки крокував своїм шляхом, проходячи долини, перебираючись через гори. Так вони йшли добрих два дні, подолавши за цей час десятки миль, доки нарешті не зупинилися. Весь цей час за ними уважно слідкували кажан Манг, шуліка Ранн, Мавпяче Плем’я і всі птахи. Вони обговорювали кожен крок слонів, кожен рух хобота. Зупинившись, слони почали їсти, і на це пішло не менше тижня. Гаті та його сини, як і Каа, гірський пітон, не любили квапитися, коли не було особливої потреби.

І ось по всіх Джунглях невідомо звідки почали поширюватися чутки: всі раптом заговорили, що в одній долині є чудова трава й прекрасна вода. Дикі свині, які ладні йти хоч на край світу заради хорошої трави, перші рушили в дорогу до щасливої долини, здіймаючи, як завжди, гамір. За ними пішли олені, а позаду всіх — лисиці, які харчуються мертвечиною. Поруч з оленями рухалися великі антилопи; з боліт вибралися буйволи й пішли за ними. Досить було якоїсь дрібниці, щоб змінити напрям цієї маси тварин, яка посувалася не поспішаючи — пощипували траву, зривали листя, відпочивали біля води, знову підводилися, щоб поїсти. Щоразу, коли щось бентежило цих тварин, які повільно блукали, одразу хтось відновлював спокій. То був або дикобраз Іккі, що приносив свіжі звістки про корм десь зовсім неподалік, або кажан Манг, який пурхав і бив крилами попереду, показуючи, що нічого вже не залишилося і треба йти далі. А то Балу, набивши рота корінням, шкандибав уздовж рядів стурбованих тварин, щоб змусити їх повернути в потрібний бік.

Багато тварин відстали по дорозі чи повернули назад, втративши інтерес, але залишилося чимало таких, які продовжували рухатися далі. Днів через десять картина була такою.

Олені, дикі свині, антилопи юрмилися на великій площі розміром тридцять-сорок миль, а по краях цієї площі шмигали різні хижаки. У центрі знаходилося село, оточене пшеничними нивами. На полях височіли невеличкі платформи для сторожі. Ці платформи — мачани, — що нагадували голубники, будували серед засіяного поля на чотирьох вбитих у землю палях. Люди, які сиділи на них, зганяли з нив птахів та інших крадіїв зерна.

Олені першими підійшли впритул до цих полів: далі йти вони не наважувалися. А ззаду сунули хижаки і дедалі більше тіснили їх.

Темної ночі Гаті та його три сини раптом вийшли з Джунглів і перекинули кілки, на яких трималися мачани зі сторожею хлібних нив. Люди, попадавши на землю, чули низький рев слонів, що лунав просто над їхніми вухами.

У той же час передні ряди оленів, на яких тиснули задні ряди, помчали вперед і розсипалися по луках і полях села. За ними йшли, риючи землю, дикі свині й почали доїдати те, що залишилося після оленів. Інколи то з одного, то з іншого боку чулося вовче виття, здіймалася тривога, яка закінчувалася страшним сум’яттям: розгублені тварини кидалися вперед-назад, витоптуючи молоді посіви, засипаючи землею зрошувальні канали.

Коли розвиднілося, з одного боку кільця, в якому юрмилися тварини, утворився прохід: хижаки, що блукали навколо, відійшли тут вбік і залишили вільну стежку в напрямку на південь. Велика частина травоїдних пішла в цьому напрямку; залишилося небагато сміливців, які вирішили на день заховатися в гущавині лісу, сподіваючись продовжити своє частування наступної ночі.

Але справу вже було зроблено. Коли зранку мешканці вийшли на свої поля, то побачили, що весь їхній урожай загинув. Це означало, що людям загрожує голодна смерть, якщо вони залишаться тут. Ці бідняки з року в рік жили під постійною загрозою голоду, який досить часто навідувався до них.

Коли вранці вигнали буйволів, то виявилося, що за ніч геть усю траву з’їли дикі тварини. Голодна худоба, змушена шукати їжу в лісі, розбрелася по Джунглях та й пропала, приєднавшись до своїх диких родичів. Коли стемніло, мешканці села, на свій жах, знайшли кілька коней мертвими у стійлах. Голови всіх убитих тварин були пробиті чиїмись могутніми іклами, а одного коня навіть витягли з його стійла і кинули на вулиці. Лише Багіра могла завдавати таких ударів; лише вона могла наважитися на таку божевільну зухвалість посеред сільської вулиці.

Перелякані поселенці не наважувалися запалювати вогні тієї ночі. Цим скористався Гаті. Зі своїми трьома синами він пройшовся селом, знищуючи рештки — останні надії людей; а там, де пройде Гаті, вже нічого не залишається.

Люди вже знали, що весь їхній урожай загинув, і вирішили дочекатися в своєму селі нових дощів, коли скрізь почнуться польові роботи. Вони думали якось дожити до дощів на запасах посівного зерна, а потім кинути село й піти шукати роботу. Так селяни сподівалися пережити цей нещасний рік. Хліб зберігся лише у крамаря. Він уже тішився наперед від задоволення, що продасть свій хліб нещасним односельцям за високу ціну. Та сталося інакше. Прийшов Гаті й своїми бивнями зруйнував вночі ті землянки, де зберігався хліб. Великі вербові кошики, обмазані коров’ячим гноєм, у яких зсипали зерно, він розламав і дорогоцінне зерно розсипав по землі.

Коли це сталося, не залишилося інших засобів, як звернутися по допомогу до сільського священика — браміна. Але, незважаючи на тривалі служби і палкі звернення до богів, допомога не прийшла: ніхто не почув молитви поселенців. Брамін сказав нарешті, що, мабуть, мешканці села, не усвідомлюючи самі, якось образили одного з давніх богів Джунглів. Адже більше сумнівів не було: проти них вирушили самі Джунглі. Треба було спробувати звернутися до цих старих богів, яких сучасні люди забули. Тоді поселенці послали за старійшиною одного з роду дикого племені Гондів, який жив неподалік. Мисливське плем’я Гондів, яке блукає серед Джунглів, належить до найдавнішого народу — він жив у Індії споконвіку і був колись єдиним господарем усієї країни. Прийшов Гонд, маленький чоловік з очима, що постійно бігали, зовсім темношкірий. Поселенці пояснили йому, в чому справа. Чоловічок постояв на одній нозі, з луком у руках і з двома чи трьома отруєними стрілами, які увіткнув у своє волосся, зав’язане вузлом на маківці. Гонд стояв і озирався навколо чи то з переляком, чи то з презирством, поглядаючи на стурбовані обличчя поселян, на їхні спустошені ниви. А люди пояснювали: вони хочуть знати, чи не розгнівали вони когось з його богів, давніх богів Індії, які, певно, вирішили помститися їм. Поселенці казали, що не знають, які жертви потрібно принести, щоб повернути милість цих богів.

Гонд не вимовив жодного звуку. Він лише підняв із землі гілки карели, виткої рослини, яка дає гіркі плоди, схожі на гарбуз, і повісив їх упоперек дверей біля порогу сільського храму просто перед виряченими очима індуського ідола. Потім простягнув руку в напрямку дороги на Ханівару і пішов у свої Джунглі, повз звірів, які з цікавістю спостерігали за тим, що відбувалося. Гонд знав: якщо Джунглі почали рухатися, то лише біла людина може зупинити цю навалу.

Поселенці не запитували Гонда, що все це означає. Вони зрозуміли: гірка карела повинна вирости там, де вони молилися своїм богам, тож треба тікати звідси якнайшвидше.

VII

Однак нелегко людям залишати старе насиджене місце. Доки ще були якісь крихти, щоб годуватися, поселенці жили в рідних домівках. Вони збирали в Джунглях горіхи, але там чекали на них тіні з блискаючими очима й снували повз них навіть удень. А коли перелякані люди повернули назад до села, то із жахом помітили на дереві, біля якого щойно проходили, смуги обідраної кори зі слідами чиїхось величезних кігтів. І що довше залишалися люди в своєму селі, то сміливішими ставали звірі, які блукали й перегукувалися на пасовиськах біля Вайнганги. Мешканці не наважувалися ремонтувати й мазати стіни своїх пустих комор, які виходили на Джунглі. Дикі кабани ламали й руйнували їх, а далі вузлуваті ліани укривали своїми чіпкими паростками свіжу землю. А те, чого не встигали захопити ліани, ставало здобиччю пишних трав, які сходили скрізь, наче щетина.

Першими пішли з села самотні, неодружені люди. Вони далеко рознесли чутку, що над їхнім селищем нависло прокляття. Хто може тепер боротися, казали вони, проти Джунглів чи їхніх богів, якщо навіть священна кобра залишила свою нору біля підніжжя дерева, де збирався народ? Слухаючи ці розповіді, люди із сусідніх місцин почали обходити прокляте селище, тому нещасні селяни дедалі менше спілкувалися з навколишнім світом. Почали заростати і зникати стежки до села. До того ж вночі в околицях проклятого місця чулися голоси звірів, лунав трубний рев Гаті та його синів. Не можна було вже ні ввійти в це село, ні вийти з нього. Від посівів не залишилося й сліду. Зникла межа, яка відділяла ниви від Джунглів, які, здавалося, з кожним днем ближче підходили до села. І нарешті люди зрозуміли, що тут жити вже неможливо. Залишається одне: йти в Ханівару і покласти всі надії на допомогу англійців.

Проте через вроджену некмітливість вони не наважувалися іти з села; аж нарешті почався сезон дощів. Зливи застали їх зненацька. Дахи були проламаними. На пасовиськах стояла вода, і з неймовірною швидкістю там почали рости різні дикі рослини Джунглів. Тоді все населення, яке залишилося, — чоловіки, жінки, діти — відразу піднялося й кинулося геть, а гарячий дощ поливав їх. Перш ніж рушити до Ханівари, люди обернулися востаннє, щоб сказати «прощавай» своєму рідному селу.

І коли остання родина зі своїм майном проходила крізь ворота, раптом з-за огорожі села почувся тріскіт падаючих балок і покрівель. Озирнувшись, люди побачили, як над зруйнованим дахом зметнувся схожий на змію хобот, який умить зник. Після цього почувся новий тріск, а за ним рев слона. Це Гаті зривав з будинків дахи. Одна з балок, падаючи, вдарила його. Тільки цього бракувало, щоб збільшити його лють і силу вдесятеро. З-поміж усіх звірів Джунглів розлютований дикий слон найбільше здатний на руйнування. Гаті вдарив ногою складену з сирої глини стінку, яка одразу ж завалилася, перетворилася на жовтий бруд і змішалася з дощовими потоками. А оскаженілий Гаті ревів й ганяв вузькими провулками села, руйнуючи стіни хатин направо й наліво. Приклад слона наслідували й три його сини, шаленіючи так само, як і під час спустошення нив Буртпора.

— Весь цей мотлох поглинуть Джунглі, — пролунав спокійний голос серед цього хаосу. — Треба заходитися коло зовнішньої огорожі.

І Мауглі, мокрий від дощу, який стікав по його голих плечах, зіскочив зі зруйнованої стінки — та лягла на землю, наче втомлений буйвіл.

— На все свій час, — задихаючись від утоми, промовив Гаті. — О, тоді в Буртпорі мої бивні були червоними від крові! Нумо, діти, натиснемо всі разом на зовнішню стінку. Ну, головами, раз, два, три! — Товста стінка захиталася, тріснула й упала під сильними ударами чотирьох голів. А поселенці заніміли від жаху; вони лише дивилися здалеку на величезні, забруднені глиною голови руйнівників. Потім вони обернулися і щодуху помчали вниз долиною, бездомні, голодні — позаду зникало з обличчя землі їхнє рідне село.

Пройшов місяць, і на місці села залишився поораний рівчаками пустир з купами сміття, які густо вкривала молода ніжна зелень. А до кінця сезону дощів на місці, де шість місяців тому ходив плуг, розкинулися в усій своїй красі Джунглі-переможці.

Князівський анкус