Легенди Львова: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коли про ікону почула Мар'яна, то забрала її до каплиці в замку. З цієї нагоди запросила гостей зі Львова аби й вони побачили чудотворну ікону. І тоді Матір Божа промовила до них:

– Віддайте ми нашу ролю (ріллю), бо там маю добру волю.

Проте Мар'яна і не думала повертати ікону селянам. Тоді ікона щезла. А вві сні Мар'яна побачила Божу Матір, котра їй звеліла збудувати костел, в якому вона обіцяла знову об'явитися. І справді, щойно Мар'яна збудувала костел, як там з'явилася чудотворна ікона.

В Чишках, що біля Винників, колись давно збудували дуже гарну церкву і таку ж гарну дзвіницю. Але найбільше у Чишках пишалися дзвоном, бо людвисар, що його відливав, заприсяг, що цей дзвін має чудесну силу і жоден інший дзвін сили такої не має.

Щодня вранці, ополудні і увечері бив дзвін на цілу околицю. Вранці людей прокидав зі сну, в полудень кликав до обіду, а ввечері вкладав до сну.

Коли той дзвін грав, люди завмирали на полях, на шляхах, і опромінені радістю слухали. Так він гучно і гарно грав, як жоден інший на світі. І коли посварені сусіди чули його голос, то в ту ж хвилю годилися і забували про образи.

Трапилося, що збійці обступили купця на шляху з оголеними шаблями, і вже от-от збиралися його зарубати, як раптом голос дивовижного дзвону розливався в повітрі. І збійці опускали руки. Бо мав таку силу той дзвін, що зло обертав на добро, смуток на радість, а тверді серця пом'якшував і зворушував.

Важко сказати, скільки часу дзвонив той дзвін, заки не сталося лихо.

– Горить! Горить! Горить! – розляглося однієї ночі надовкола і геть усі мешканці вибігли з хат, рятуючи, що тільки можливо. Спочатку палала тільки одна хата, але незабаром спалахнуло ціле село. Полум'я перебігало з хати на хату, з клуні на клуню, з паркана на паркан. Ціле щастя, що чишківчани встигли випровадити худобу у безпечне місце.

Кажуть, що дзвін тоді дзвонив сам, дзвонив на сполох і то з таким роз'їдаючим смутком, що кров'ю серця обпікало. Тужливе калатання дзвону летіло у темну ніч, дзвін плакав над нещастям, котре навідало Чишки.

Допіру вранці дзвін замовк. Перепалені балки дзвіниці обвалилися, дзвін зойкнув востаннє і гупнув у полум'я.

Від старих Чишок лишилися самі тільки згарища і велика купа сірого попелу. І коли настав день, усі взялися до розгрібання попелу та до відбудови поруйнованого.

– Ціле щастя, що весна надворі, – шукали втіху селяни, – весь врожай лишився на полях. А якби пожежа мас застукала восени – оце було б лихо! А так не біда, до зими відбудуємося.

Відразу після пожежі усі кинулися шукати свого улюбленого дзвона, та скільки не розкидали лопатами попіл, скільки не порпалися, а дзвону не було й не було.

– Може, він розтопився від того жару? – сказав священик і всі тоді вирішили, що так воно й сталося.

Село відбудувати вирішили на новому місці, бо надто багато часу мусили б стратити на розгрібання згарищ.

Ще до перших холодів село відбудувалося, з'явилися нова церква і дзвіниця. Тільки чудесного дзвону бракувало і від цього було дуже сумно всім.

Згарища старого села поволі заросли буйною соковитою травою і перетворилися на пасовисько.

Одного разу через багато літ після пожежі сталося диво. Коли стадо свиней порпалося в землі, несподівано один кабан зачепив рилом щось тверде і блискуче. Він рив, рив і рив, але таємничий предмет міцно сидів в землі.

Пополудні надійшли пастухи, і враз розпізнали чудовий дзвін.

– Дзвін! Дзвін! – закричали вони радісно, скликаючи селян, і незабаром уже ціла юрба збіглася з лопатами та ломами й заходилася добувати дзвін.

До пізнього вечора тривала праця, а як місяць зійшов, дзвін заладували на воза и привезли до церкви.

А наступного дня він уже дзвонив, а ціле село плакало від радости, бо ж то був їхній рідний дзвін, якого не мав ніхто. І всім вчувалося одне:

– Свині мене відрили,

Люди м'я відмили.

Бім, бам, бум.

ЄВРЕЇ

Ай, ви по знаєте про Золоту Розу? А що ви знаєте? То все одно, що не знати, звідки сонце сходить. Бо наша Роза була як сонце. Її всі любили і прислухались до її слова. І ніхто не мав права перебити.

– Ціхо будь, Роза говорить!

А яка вона була гарна! Ай! Всі жиди тішилися її вродою і казали: "Наша Роза". Всім вона була сестрою.