Легенди Львова: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Пхе! – вдавано скривився Лискевич, маючи на меті виманити значно більшу суму.

– То кажіть свою ціну.

– А на який час ви потребуєте млин?

– Скажімо, на сім років.

– Сім років буде коштувало вас дорого.

– Ну, кажіть! – нетерпеливився чорт.

– Капшук Чортової мами – ось скільки!

– Що-о! – визвірився чорт. – Та ви з глузду з'їхали!

Він аж руками замахав і ногами затупцяв. І було чого нервувати, адже капшук, або гаманець Чортової матінки мав чудесну властивість ніколи не вичерпуватися. Скільки би з нього не брав, а він усе повний.

– Чого ви збісилися? – спитав спокійно Лискевич. – Капшук мені дістанеться теж на сім років. Потім я його поверну.

– Але мені не дозволять віддати капшук за якісь там забави на млині. Мама мені всі зуби повибиває. Хіба що…

– Хіба що?

– Ну-у, якби ми з вами склали цирограф. Ви запишете мені свою душу. А через сім літ віддасте разом з капшуком.

– Перепрошую, але моя душа й так попаде вам до рук. Всіх чорнокнижників така доля чекає

– То так, але тепер будемо мати термін. Мама дуже втішиться.

– Ще б пак!

Лискевич якусь хвилю поміркував і врешті погодився.

– Добре. Складемо цирограф. але з одною умовою: не смієте затанцювати жодного танцю з моїми гістьми. Маєте право танцювати лише зі своїми.

– Е, потрібні мені ваші старі порхавки! Я підготую цирограф, а ви візьміть собі ось цю сопілочку та приходьте опівночі до мочарів за Полтвою. Як помітите вдалині вогники, то заграйте на сопілку, і тоді підпливе до вас на човні мій син і спитає „Що пан жадає?” А ви абисьте, ні слова не мовлячи, дали йому ляпаса по пиці і беркицьнули через голову.

З тими словами чортяка пішов собі, а Лискевич замислився, чи не зробив якої дурниці, домовившись із нечистим. Ще мав час передумати, але чарівний капшук надто сильно манив. „Нічого, – вирішив собі, – за сім років найду спосіб, як обдурити чорта”.

Опівночі він уже стояв на пагорбі перед непролазними мочарами. Вдалині зблимували вогники, перейгали з місця на місце й зникали. Лискевич вийняв сопілку – і якийсь дикий пташиний посвист розітнув тишу. Зашелестів стривожено шувар і один з вогників став наближатися. Незабаром із пітьми виплив човен, веслом правила чудна примара в лахмітті з вогняними очима.

– Що пан жадає? – проскрипіло опудало.

Чорнокнижник наблизився і дав такого ляща прибульцеві, що човен загойдався і ледве не перевернувся. Після того беркицьнув через голову – і враз перед ним з'явився чорт. То був той самий, що приходив до нього вдень, але не мав уже на собі панського вбрання, а був закутаний у чорного довгого плаща, поли якого роздував вітер, мов крила кажана…

– Ага, прийшли, пане Лискевич! Ну, сідайте в човен та й попливемо. Щойно той сів у човен, як чорт змахнув плащем і полетів, а човен помчав за ним, розтинаючи шувар, мовби волочено його мотузкою. Вітер свистів у вухах, а над головою кричали ворони. З розгону човен вискочив на острівець і зупинився. Посеред острівця Лискевич побачив велику брилу, на якій лежала велика зелена ропуха. Вона була така товста, що жир звисав з неї складками.

– Це моя матінка, – сказав чорт. – Матусю, я привів вам славного чаклуна Лискевича, аби ви йому власноручно дали капшука.

Жаба щось невиразне пробулькотіла, і чорт додав:

– Мама кажіть, аби ви підійшли ближче.

Лискевич відчув більше огиди, ніж страху, але слухняно наблизився.

– Підстав жмені, – знову озвався чорт.

Ропуха розкрила писок і виплюнула шкіряний гаман просто в руки чорнокнижника.