Легенди Львова: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Скинула вона покришку, а там – вугіль. Звичайний вугіль.

– Мамо, і ти ото трагала? – дивуються діти.

Аж тут гладущик крутнувся, мов живий, підскочив і перетворився на чоловіка в чорному плащі. Чоловік полами плаща змахнув і фуркнув у димар, тільки за ним закурилося.

Ніхто з присутніх не встиг його розгледіти. Одна лише пані Абрекова пізнала Лискевича, але промовчала.

Одного разу пан Лискевич узяв дванадцять віхтів соломи, перетворив їх на тлустих кабанчиків та погнав на базар. Швиденько і купець знайшовся.

– Тільки пильнуйте, аби вони вам до води не йшли, – сказав на прощання чарівник.

Чоловік стенув плечима – що за дурниці! – і весело погнав кабанчиків на своє обійстя. По дорозі минали вони багна, що на теперішній вулиці Левинського, і кабанчики, не втримавшись від спокуси, потрюхикали просто в болотяну воду, тільки за ними зачавкотіло.

Чоловік кинувся їх виганяти і вжахнувся: кабанчики всі як один потонули, а не поверхню віхті соломи спливли.

– Оце чортівня! – вилаявся він і чимдуж помчав шукати пана Лискевича. Захеканий, влетів до його будинку і застав чаклуна за пообідньою дрімотою. З великого гніву ухопив його за ліву ногу та як смикне – нога й відірвалася, а з обрубка так крівця і хлюскає.

Чоловік з переляку кинув ногу – і хода. Відпало у нього бажання сваритися з паном Лискевичем, а то чого доброго і до в'язниці можна попасти за те що увередив його.

Минуло пару тижнів, і зустрів той чоловік пана Лискевича на Ринку. Що за дива? Іде собі на обох ногах навіть без палички.

– Ну, тепер ти мені не викрутишся, – сказав собі чоловік і кинувся до чаклуна. – Віддай мені гроші за свою солому, іроде!

– А-а. це ти, розбишако! Це ти мені ногу відірвав?! – наносівся на того чаклун.

– Яку ногу?

– А ось цю! – вигукнув пан Лисксвнч і висмикнув свою ліву ногу, мов буряк з грядки. – Ось цю ногу!

Тут уже чоловікові мурахи по спині побігли – та як чкурне, не озираючись. До кінця віку обходив пана Лискевича десятою вулицею.

Панові Лискевичу дістався у спадок старий млин на Вульці. Ніхто до того млина вже не ходив молоти борошно, бо мав таку лиху славу, що ліпше було обійти його десятою стороною. Зате у млині влаштували свої гулі чарівниці, а пан Лискевич отримував добрі гроші за оренду.

Одного разу на Бляхарську до нього завітав вифранчений панок у капелюсі з павичевим пір'ям та зі шпагою при боці.

– Чи можу я поговорити з паном Лискевичем наодинці? – поцікавився гість, непевним оком озираючи відвідувачів аптеки.

Господар провів його до себе в кабінет і панок сказав:

– Маю поважну справу щодо вашого млина. Я хотів би його найняти на дві ночі щороку.

– На котрі саме? – спитав Лискевич, гортаючи зошит із записами.

– У ніч на Пилипа і в ніч на Івана.

Тут Лискевич відразу здогадався, що перед ним не простий собі чорнокнижник, а сам чорт.

– З якою метою, смію спитати?

– Для забави.

– Добре, але якраз у ті ночі там уже віддавна відбуваються забави. Чи вам не буде затісно?

– Аніскілечки. Я приведу зі собою лише пару панянок. І добре вам сплачу.

– Добре – то скільки?

– За кожну ніч сотню золотих.