Диваки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тривожно забилось серце. Схопився на ноги, підбіг до машини.

— Купив? — запитав насторожено й крізь відчинені дверцята забігав очима по кабіні. Не вірив, що побачить там покупку, і все ж шукав її.

Батько чомусь підморгнув по-змовницьки шоферові, дістав з-під сидіння картонну коробочку.

“Батареї…” — полегшено зітхнув Сашко, вгледівши на коробочці напис: “Сатурн”.

— Такі вам треба?

Сашко взяв обома руками коробочку, притис до грудей і очима, повними сліз і здивування, дивився на батька.

— Транзистори теж є, не бійся! Я їх ось поховав, щоб не попсувати, — поплескав батько по кишені. — На ось тобі й це, — простягнув новий учнівський картуз.

Сашкові хотілося помчати до матері і розповісти про все, все…

СОЛОВ’Ї

Дід Артем здалека їх упізнав, як тільки хлопці випливли на середину річки. Дарма що скоро сповниться вісімдесят, зір і слух у нього добрі, аби ще сили стільки було в руках і ногах.

Через ту неміч і опинився оце на острові. Думав, настане весна, тепло, оживе все довкола, і слабість минеться. Де там… Хоч-не-хоч, довелося відмовитись од саду, проситися в сторожі. Добре, що заміну по собі достойну лишив, син Павло таки помирився з дружиною, повернув її з діточками і до хати, і до саду. На Оксану можна цілком покластися, вона й знаюча, й порядок зуміє в саду дотримати! А він уже буде на цьому річковому острові літувати, доглядатиме колгоспних лошат і телят, яких вивезли сюди на випас.

Побудував недалеко від берега під осокором курінь, змайстрував столик, лавочку біля нього вкопав, триногу поставив, на якій варив собі у закіптюженому казанку страву.

Всі дивуються: як не занудьгує в самотині? А йому аж смішно від тих балачок. Яка самотина? Хіба лошата й телята не живі істоти? Та й без них чимало всякої дикої живності на острові. І люди бувають тут. Раз або й двічі на тиждень навідується ветлікар, бригадир іноді загляне, котрийсь із рибалок запливе, піонери майже щодня приїжджають провідати колгоспний молодняк, який взялися доглядати.

Молодці вчителі чи, може, піонерське начальство, що додумались, підказали таке дітлашні! Нехай змалку привчаються обходитися з худобою…

Спираючись на ціпок, дідусь подибав до похилої дупластої верби, біля якої припинав свою довбанку-душогубку. Коли хлопці наблизилися до острова, показав ціпком на вичовгану місцину під вербою:

— Сюди чальте.

Тільки ткнулися в берег, Кудлай вистрибнув із човна, підбіг до діда й лизнув у руку.

Хлопці прив’язали човен, забрали весла, вудки, відерце з приманкою для риби, рогозяного кошика.

— Приїхали, дідусю, на лошат подивитися і рибу половити. Можна? — спитав Сашко, хоча й знав, що дід Артем завжди радий, коли вони гостюють у нього.

— А вроки повчили?

— Завтра ж неділя.

— Ну, якщо так, то можна. Тільки ж не баріться біля лошат, бо сонце оно вже де, не буде коли й рибалити.

— Ми з ночівлею до вас. Ранком половимо.

— А дома знають?

— Знають. Ось і харчів дали, — підняв важкого кошика Сашко. — Бабуся і для вас поклали.

Поки Микола, Сашко, Віктор і Олег купали та чистили лошат, дід Артем зварив юшку. Повсідалися вп’ятьох круг казана — і аж за вухами лящить, така вона смачна, ця острівна юшка!

Наївшись, полягали горілиць у траві, на зоряне небо задивились.

Раптом у ліску, що темнів неподалік на острівці, защебетали солов’ї — один, другий, третій…

— І мій витьохкує, — сказав дідусь.

— Як — ваш? — не зрозуміли хлопці.