Молоді літа короля Генріха IV: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Мовою там говорили лункою, повноголосою, з розкотистим «р». Мати Анрі, коли в неї настали пологи, на бажання свого батька заспівала духовну пісню до діви Марії: Adjudat me a d'aquestehore[2]. Така була в їхньому краю говірка — майже чиста латина. Тож хлоп'яті неважко було вивчитись говорити латиною — тільки говорити. Дід заборонив, щоб Анрі вчили и писати: мовляв, на те буде час, воно ж іще мале.

Поки нагорі в Коаразі малий Анрі балакав латиною й лазив по гірському лісі, ганяючись за невеличкими сарнами, званими isards, що ніяк не давалися піймати, старий Анрі д'Альбре помер унизу в своєму замку в По; і, може, в ту саму мить, коли дід захрипів востаннє, онук радісно завищав, купаючись із хлопчаками й дівчатками в потоці нижче великого водоспаду, що рясно сипав іскристими бризками.

Його страшенно цікавили дівчатка, їхнє тіло. Всім, ну геть усім різнились вони від нього самого: не так роздягались, не так рухались, не так говорили й дивились, а надто не такі були в них ноги, стан, плечі. Одна дівчинка, в якої вже розвивалися груденята, вабила його особливо, і він вирішив боротися за неї. А боротись, як він помітив, треба було; бо сама вона обрала не його, їй дужче подобався інший хлопчик, рославіший, з вродливим і дурним личком. Чому — Анрі не допитувався, та ці гарні створіння, дівчатка, мабуть, і самі того не знали, зате він добре знав, чого хоче.

І ось менший хлопчик викликав більшого помірятися силою: хто перенесе дівчинку через потік. Він був хоч і неглибокий, але швидкий, і слизькі кругляки на дні перекочувались під ногою, коли необережно ступити. Отож суперник зразу послизнувся, і дівчинка була б шубовснула в воду разом з ним, якби її не підхопив Анрі. Він знав у цьому потоці кожен камінець і таки переніс її на той бік, напружуючи всю свою силу: дівчина була важча за нього самого — невеличкого, худенького хлопчика. На тому боці він поцілував її в уста — вона з несподіванки й не опиналась, — а тоді сказав, набундючившись:

— Тебе переніс через потік принц Беарнський!

Мала селючка глянула йому в осяяне захватом личко й зареготала. Той глузливий регіт болюче шпигнув його в серце, проте не погасив запалу. Хоч дівча вже перебігло назад до свого змоклого невдахи-зальотника, та Анрі ще вигукнув:

— Aut vincere aut mori![3]

Це був один з тих висловів, що навчив його вихователь, і Анрі сподівався хтозна-як вразити ним товаришів. Та знов його спіткало розчарування: селянським дітлахам байдуже було й до принца, і до його латини. І про перемогу, і про смерть вони однаково не знали. Що йому лишалось робити? Він увійшов назад у потік і навмисне впав у воду, передражнюючи недотепу-суперника. І пику скорчив таку саму пришелепувату, і закульгав достоту як той, і залаявся таким самісіньким голосом — перекривив його так вдало, що насмішив усіх. Навіть чарівне дівча не втрималося, засміялось!

Тоді Анрі відвернувся й швидко пішов геть. Йому було лише чотири роки, але він уже розумів, що таке успіх. Та хоч він його досяг, у серці в нього змагалися різні почуття. Задоволення помстою не стерло спогаду про поразку. Тоскний щем не минав, хоч як Анрі бадьорився.

Незабаром мати забрала синочка до себе, і перший час у нього тільки й мови було, що про ту дівчинку. Дід уже помер, і Анрі сказали, що він його більш ніколи не побачить. Та Анрі дужче смутило, що дівчинка далеко і їй не можна прийти.

— Мамо, ну скажи, хай її привезуть. Я з нею оженюся. То дарма, що вона більша, я ще виросту.

Тільки нове враження раптом угамувало його тугу. Він побачив молоденьку материну фрейліну.

У їхньому замку в По тримали невеликий двір, схожий скоріше на численну родину. Старий д'Альбре був просто собі провінційний поміщик. Він мав міцний замок — а останнім часом ще й гарно, зі смаком оздоблений. З балкона видно було глибоку долину, всю у виноградниках, оливниках та гаях, що, тішили око; поміж ними звивалася блискуча стьожка річки, а за долиною здіймались угору Піренеї.

Гори, аж до вершин порослі зеленим лісом, тяглись навдивовижу щільним пасмом, як стіна, і велика втіха була дивитись на них, а надто їхньому власникові. Старий провінційний поміщик володів цим боком Піренеїв разом із долинами та передгір'ями й з усім, що тут виростало: збіжжям, плодами, худобою й людьми. Він володів найпівденнішим куточком західної Франції: Беарном, Альбре, Бігором, Наваррою, Арманьяком — одне слово, старою Гасконню. Він мав титул короля Наваррського і був би, мабуть, лиш васалом короля Франції, якби той мав неподільну владу в своєму королівстві. Проте все воно, з півночі до півдня, вже віддавна було розколоте католиками й протестантами. І це давало таким-от удільним володарям, як король Наваррський, щонайкращу нагоду скинути з себе залежність і збройною рукою відняти в сусіда скільки пощастить, — бодай навіть один пагорок, засаджений виноградом.

Але ім'ям обох тих ворожих вір по всій країні ще й грабували та лили кров. Відмінність у віровизнанні в ті часи брали так близько до серця, що вона робила з людей, яких не різнило більше ніщо, найзапекліших ворогів. Деякі слова, наприклад «обідня», впливали на людей так жахливо, що інколи брат не розумів брата й робився для нього зовсім чужий. Природною річчю здавалося кликати на підмогу швейцарців та німців. Ці чужинці, аби тільки вони визнавали ту віру, що треба, тобто ходили до обідні чи, навпаки, не ходили, вважались ріднішими за співвітчизників-інаковірців і діставали право брати участь у грабунках та пустошенні.

Таке завзяття всього населення у релігійних справах йшло на користь принаймні ватажкам. В ім'я своєї віри — байдуже, поділяли вони її насправді чи ні,— вони могли розбоєм і ґвалтом збільшувати свої володіння або хоч досить розкішно жити на дурняк на чолі своїх самоправно збитих загонів. Декого усобна війна виводила в люди, хоча більшості вона несла: тільки втрати. Зате тій більшості лишалися її переконання.

Старий д'Альбре був добрий католик, одначе не затятий. Він ніколи не забував, що і його піддані-протестанти теж плодять дітей, а з тих дітей виростають сумлінні робітники, обробляють землю, платять податки й примножують багатство краю та його володаря. Тому він не боронив їм ходити на проповіді, а його солдати охороняли пасторів так само, як і капеланів. Можливо, він гадав також, що дедалі більша кількість протестантів-реформатів, які називали себе гугенотами, скоріше сприяє, ніж шкодить його власній незалежності, бо королівський двір у Парижі був аж надміру католицький. А сам він належав якраз до тих удільних володарів, які споконвіку ревно дбали, щоб король Франції не вбився в занадто велику силу. Останнім часом вони використовували для того гугенотство, цю свіжу, молоду віру, що пізнала істинного бога зблизька, одначе не стала від цього лагідніша.

Гугеноти були бунтівники не лише проти духовної, а й проти світської влади. І в Беарні селяни вже вимагали, щоб хтось їм показав, де в святому письмі згадується про податки. А як ні, то вони й не платитимуть! Та старий д'Альбре добре знав, як з ними повестись, він і сам був їхньої породи. Вони любили погаласувати, проте розум тримали при собі. І вояки були добрі, але в бою не забували про свою вигоду.

Старий, як і вони, ходив у береті, коли не мусив надівати шолом і панцер, і любив свій край, як самого себе, — тільки оцю найближчу околицю, що її він міг осягти зором та всіма іншими чуттями. Коли мав народитись його онук Анрі, він подбав, щоб те відбулось у замку в По, і його дочці Жанні довелося задля того перервати подорож. Старий не вдовольнився тим, що вона в пологах співала гасконською говіркою «Adjudat me a d'aqueste hore», щоб онук виріс бадьорим хлопцем. Щойно немовля з'явилось на світ, дід дав йому понюхати беарнського вина, визнав свою плоть і кров по тому, як мале хитнуло головою, а тоді ще потер йому губи часником.

Жанна д'Альбре вже двічі народжувала синів, та їм не судилося жити, а ось цей, третій, виростав здоровеньким, і тому старий відписав дочці всі свої володіння й титул. Отже, тепер Жанна стала королевою Наваррською. Її чоловік, Антуан де Бурбон[4], командував полками короля Франції, як його далекий родич і генерал. Він майже весь час був у походах. Жанна палко його кохала, поки він не почав заводити собі полюбовниць; одначе надій на нього ніколи не покладала, до того ж він був недовговічний. А вона замірялась куди вище, ніж міг дозволити собі він: адже її мати була рідна сестра Франціска Першого[5] — того короля, якому так не пощастило в бою з Карлом П'ятим[6] під Павією, проте у своїй країні він примножував володіння корони вельми успішно.

Тому Жанна д'Альбре була надзвичайно велика пані, і краї Беарн, Альбре, Наварра, з яких складалось її королівство, не задовольняли її. Тодішній король Франції з дому Валуа мав чотирьох живих синів[7], і в Бурбонів, бічної парості, не було ніяких шансів дуже скоро зійти на трон. І все ж таки Жанна зважилась передректи своєму синові Анрі найнеймовірніше майбутнє — про це потім згадували з подивом, ніби вона мала хист ясновидіння. А вона просто була шанолюбна. Ця пристрасть зробила з тендітної жінки непохитно тверду людину, і заповіт її згодом багато важив у синовій долі.

Забравши малого сина з Коараза до себе, Жанна насамперед почала розповідати йому історію свого роду. Вона не звертала уваги на те, що Анрі раз у раз тулився до вродливої фрейліни або втікав босоніж, як у горах, до дітлахів на вулицю, до тих загадкових створінь, дівчаток, що так його цікавили. Жанна не була спостережлива, не вміла бачити дійсності, вона весь час витала у мріях, як часто буває з хворими на легені. Вона ніжно пригортала однією рукою малого Анрі, що радніш вибрикував би, як козеня, а другою обіймала ще меншу його сестричку Катрін. Біляву голову королева Жанна ласкаво схиляла між їхні голівки. Обличчя в неї було вузьке, з тонкими рисами, бліде, брови стражденно супились над темними очима, на чоло вже лягли ледь помітні зморщечки, а кутики уст почали опускатись.

— Незабаром ми поїдемо до Парижа, — сказала вона. — Бо наше королівство повинне стати більшим. Я хочу приєднати іспанську половину Наварри.

— То чом ти не забереш її? — спитав малий Анрі. Тоді поправився: — Нехай тато її завоює.

— Наш король, що в Парижі, у дружбі з іспанським королем, — пояснила мати. — Він навіть попускає, щоб іспанці нападали на нашу землю.

— Е ні, я не попускатиму! — зразу вигукнув Анрі.— Іспанія мій ворог, і я з нею ніколи не помирюся! Бо я тебе люблю! — додав він палко й поцілував матір. У неї аж сльози покотилися з очей на напівоголені груди, і синочок пригорнувся до них, мов утішаючи її.

— А чого мій тато весь час тільки слухається короля Франції? Я такий не буду! — запевнив він підлесливо, бо відчував, що матері ці слова приємні.

— А можна й мені з вами поїхати? — спитала його сестричка.

— І панну візьмімо з собою, — зажадав Анрі.

— А наш татусь буде там із нами? — знову спитала Катрін.

[2] Хай поможе мені в цю годину (південнофранц.).

[3] Перемогти або вмерти! (Лат.).

[4] Антуан де Бурбон (1518–1562) — походив з бічної парості роду Бурбонів; як чоловік Жанни д'Альбре після смерті її батька став королем Наваррським. 1561 р. призначений головним намісником Французького королівства. Загинув у бою під Руаном.

[5] …Франціска Першого — того короля, що йому так не пощастило в бою з Карлом П'ятим під Павією… — Франціск (Франсуа) І Валуа (1494–1547) — король Франції в 1515–1547 pp. У війні зі Священною Римською імперією зазнав поразки 1525 р. коло міста Павії в Італії, попав у полон і змушений був підписати мир на вкрай невигідних умовах.

[6] Карл V Габсбург (1500–1558) — імператор Священної Римської імперії і іспанський король. Прагнув створити всесвітню імперію під владою Габсбургів.

[7] Тодішній король Франції з дому Валуа мав чотирьох живих синів… — Ідеться про Генріха (Анрі) II, що був на троні з 1547 до 1559 р. Його сини: Франціск II — король у 1559–1560 pp., Карл IX — у 1560–1574 pp., Генріх III — у 1574–1589 pp. Четвертий син, Франціск (Франсуа), герцог Алансонський, а з 1574 p. - герцог Анжуйський, помер від туберкульозу в 1584 р.