Молоді літа короля Генріха IV: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Про малу Катрін ніби й забули, і вона присоромлено опустила оченята.

Анрі задивився на королеву й навіть забув уклонитися їй. Адже перед ним, посеред великого покою, там, куди падало найбільше світла, сиділа страшна й лиха Катерина Медічі. За всім побаченим у дорозі, за новими знайомствами в саду, а найбільше за динями він майже забув про неї, і аж тепер йому пригадалось, якою він сподівався її побачити. Якби вона мала скарлючені пальці-пазури, горб на спині, загнутий відьомський ніс, отоді б Анрі зразу її впізнав. Та вона була зовсім не така, зовсім звичайна. Під високою прямою спинкою крісла вона здавалася дуже маленькою, та ще й гладка була, мала обвислі білі щоки й чорні очі, наче погаслі жаринки. Вона розчарувала Анрі.

Тоді він жваво обвів очима всю залу — і що ж угледів! О, він мав гостріший зір, ніж його батько, гостріший зір і більше любові. І він прожогом кинувся туди, де зігнулась на скрині Жанна.

— Мамо! Мамо! — закричав він і, ще не добігши, подумав: «Значить, вона таки щось їй заподіяла!»

— Матусю, що тобі зробила ця лиха пані Катерина? — зашепотів він схвильовано, цілуючи матір.

— Нічого. Просто мене взяла млість. Зараз ми встанемо обоє і поводитимемось як годиться.

І негайно зробила, як сказала. Обнявши за плечі малого сина, Жанна підійшла до чоловіка й усміхнулась йому:

— Ось наш син…

Одначе руки з пліч хлоп'яти не зняла.

— Я привезла Анрі, щоб ти його хоч раз побачив, любий мужу, бо ти рідко навідуєшся додому. А насамперед я хочу показати королеві Франції маленького вояка, що колись служитиме їй так само, як його батько.

— От і гаразд, — озвалась Катерина добродушно. — Але як на мене, то я б воліла, щоб ми в усьому королівстві жили мирно, мов одна родина.

— А мені тоді довелось би орати свою землю? — не дуже задоволено спитав полководець Антуан.

— Вам би слід більше дбати про дружину. Вона вас любить, і в неї бувають напади млості, бо їй важко витерпіти без вас. Правда, я могла б дати їй одні ліки.

Жанна здригнулася: вона досить начулась, які ліки готує ця отруйниця.

— Ні, ні! Вже не треба нічого, — запевнила вона квапливо.

Вона ще через силу вставала зі скрині і йшла залою, але тепер уже прикидалась без ніякого зусилля, це в неї виходило само собою, і то незгірш, ніж у Катерини. А та зображувала материнську ласку.

— Я, Наварро, запропонувала вашій дружині свою приязнь і гадаю, що й вона прихильна до мене так само, як я до неї.

A в Жанни майнула палка, жагуча думка: «Постривайте, виросте мій син, тоді я ще завдам вам гарту. Я ще скручу вам в'язи, хай-но мій син виросте. Ця крамарівна хоче рівнятись до мене, небоги Франціска Першого!»

Одначе захоплений і щирий вираз її обличчя не змінився нітрохи: адже й Катерина, хоч би там що думала, на виду лишалась по-материнському ласкава. Тільки тим виказала себе Медічі, що майже не звернула уваги на обох дітей — навіть на маленьку несміливу дівчинку. Хіба тaк жінки вдають материнські почуття!

— Я всім серцем ваша вірна приятелька! — вигукнула Жанна, рада, що таки спіймала флорентійку на чомусь.

Згасла любов

Антуан Бурбон щиро тішився тим, що розмова з королевою проминула так мирно. Зоставшися на самоті з родиною в приділеному їм покої, він обняв спершу дружину, потім сина. Синові він показав на невеличкого коника, що його саме проводили під вікном.

— Це для тебе. Хоч і зараз іди сядь на нього.

Анрі вмить гайнув надвір. Сестричка побігла за ним — подивитись, як він їздитиме верхи.

Вираз Жанниного обличчя вже став зовсім не такий захоплений, як перед Катериною Медічі. Та вельми задоволений чоловік не відразу помітив ту зміну. А Жанна поглянула на нього якось ніби замислено й спитала:

— То як же звуть ту жінку, що з нею тебе майже весь час тепер бачать? Що їздила з тобою в похід та, мабуть, і сюди приїхала?

— О, тобі вже набалакали! — Він навіть осміхнувся самовдоволено, і Жанна насилу стрималась.

— Невже ти все забув? — зненацька спитала вона низьким, грудним голосом. У Жанни часом несподівано з'являвся цей голос — мов з органа, аж занадто сильний і лункий для її слабких грудей. І той голос схвилював чоловіка; він відразу згадав усе, що вона хотіла. Слів було вже не потрібно. Вони з Жанною колись кохали одне одного довго й палко.

Перш ніж дістатись йому, Жанна сама-одна витримала цілу війну, щоб не належати іншому. Вона ще й не знала його, коли її силоміць віддали заміж: її просто віднесли до церкви, бо вона казала, що не може йти, та її справді вбрання на ній було занадто важке від безлічі самоцвітів. Та ще більше важила її воля, хоч Жанна тоді була майже дитина. І хоч її одружили силоміць, однаково, хай і через кілька років, настав день, коли вона зазнала щастя з тим, кого жадала. Проте низочка днів розквіту пролетіла; рано відцвіла вона сама, рано відцвіло і її щастя. Тепер їй лишився тільки син, але це було щось більше, ніж вона будь-коли мала. Якби ж то Антуан схотів це зрозуміти! Адже у них є син!

Звичайно, Жаннин голос не міг зворушити чоловіка дуже надовго, та й вигляд сердешної також не підживляв спогаду про дні їхнього палкого кохання. Антуана Бурбона надто захоплювали сьогоднішні справи: облога, інтриги, молода полюбовниця. Правда, з півхвилини по тому, як Жанна сказала: «Невже ти забув усе?», йому хотілось обняти її, але то було вже не відродження давнього почуття, а тільки люб'язність, і тому Жанна відштовхнула його.