Подорож на Місяць: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Нарешті! — вигукнув Барбікен, підводячись на стременах, — ось країна сосен.

— І дикунів, — відповів майор.

Справді, кілька семінолів з'явилося на обрії. Вони метушилися, під'їжджали один до другого своїми прудкими кіньми, вимахували довгими списами або давали глухі постріли з своїх рушниць. На цьому вони обмежилися у виявах своєї неприязні і більше не турбували Барбікена та його товаришів, що виїхали на середину кам'янистої рівнини, яку сонце затоплювало блискучим промінням. Ця рівнина була утворена широким підвищенням грунту, який, здавалось, обіцяв членам Гарматного клубу всі необхідні умови для встановлення їх колумбіади.

— Стій! — вигукнув Барбікен, зупиняючись. — Чи має ця місцевість якусь назву?

— Її називають Стонз-Гілл, (кам'янистий горб), — відповів один з флорідян. Барбікен, не кажучи й слова, зліз на землю, взяв свої інструменти і почав точно визначати положення місцевості. Маленький загін, розташований навколо нього, спостерігав це в глибокому мовчанні.

У цей час сонце проходило через меридіан. Барбікен через кілька хвилин оголосив результати своїх спостережень.

— Ця місцевість розташована на висоті 585 метрів над рівнем моря під 27°7? широти й 5°7? західної довготи[45]. Мені здається, що її суха й кам'яниста природа створює сприятливі умови для нашої спроби. Отже, якраз тут ми побудуємо наші майстерні і склади, наші ливарські печі й будинки для наших робітників, і звідси, — додав він, ударивши ногою у вершину Стонз-Гілла, — наш снаряд полетить у простори сонячного світу.

Розділ XIII

ЗАСТУП І ЛОПАТА

Того самого вечора Барбікен і його товариші повернулися до Темпа-Тауна, а інженер Мерчісон знову сів на «Тампіко», щоб їхати до Нового Орлеана. Він мав найняти цілу армію робітників і привезти більшу частину матеріалів. Члени Гарматного клубу залишилися в Темпа-Тауні, щоб налагодити перші роботи за допомогою місцевих жителів.

Через тиждень Мерчісон повернувся на «Тампіко» разом із цілою флотилією пароплавів, на яких він віз 15 000 законтрактованих робітників. Він набрав у свою армію тільки кваліфікованих механіків, кочегарів, ливарів, бетонярів, рудокопів, цегельників і робітників різних інших фахів. Багато з них взяли з собою свої родини. Це було справжнє переселення народів.

31 жовтня о десятій ранку це військо висадилося на пристані в Темпа-Тауні. Легко собі уявити хвилювання й метушню, що охопили маленьке місто, населення якого подвоїлося за один день. Справді, Темпа-Таун мав багато виграти, завдяки розпочатій Гарматним клубом справі, не лише через приїзд численних робітників, які прямували безпосередньо до Стонз-Гілла, а й через зосередження туристів, які потроху прибували сюди з усіх частин світу.

Протягом перших днів тільки вивантажували матеріали і машини, привезені флотилією, запаси провізії і велику кількість готових розкладних будинків з заліза, частини яких були занумеровані. Тимчасом Барбікен розташував перші віхи майбутньої залізниці на 30 кілометрів завдовжки, призначеної сполучати Стонз-Гілл з Темпа-Тауном.

Відомо, в яких умовах будуються американські залізниці. Їх проводять, незважаючи на всі перешкоди, чудними закрутами, по горбах і рівчаках, навпростець. Такі шляхи коштують досить дешево й будуються швидко, проте, часто поїзди залишають рейки і вільно стрибають на просторі. Отже, і залізниця між Темпа-Тауном та Стонз-Гіллом була саме такого типу, і тому не потрібно було ні багато часу, ні великих грошей, щоб її побудувати.

Барбікен був центром цього світу, який утворився з його ініціативи. Він підбадьорював усіх, умовляв, вселяв стійкість і уважність. Він з'являвся всюди в супроводі неодмінного Дж. Т. Мастона, який дзижчав, наче муха. Практичний розум Барбікена робив тисячі винаходів. Він не визнавав ніяких перешкод або ускладнень. Він хотів бути одночасно і рудокопом, і інженером, і. астрономом і розв'язувати всі завдання. Він активно листувався з Гарматним клубом і з заводом Голдспрінга. Удень і вночі «Тампіко» стояв напоготові і чекав наказів на рейді Гіллізборо.

1 листопада Барбікен виїхав із Темпа-Тауна з загоном робітників і вже другого дня ціле місто з механічних розкладних будинків було побудовано навколо Стонз-Гілла. Його оточили паркани й різні склади. Через свій жвавий рух і гарячкову діяльність це місто здавалось одним з найбільших промислових центрів Сполучених Штатів. Життя в ньому було суворо регламентоване, і роботи провадилися за точним розпорядком. Спробне свердління показало добрі якості грунту, і до копання колодязя взялися 4 листопада. Перед тим Барбікен скликав усіх старших майстрів і пояснив їм завдання.

О 8 годині ранку почулися перші удари заступа, і відтоді цей прилад вже не лишався бездіяльним ні на хвилину в руках копачів. Робітники змінялися чотири рази на день.

Важливі заходи, запроваджені інженером Мерчісоном, за згодою президента Барбікена, ще більше прискорювали роботи. Як зазначено в умові, для міцності колумбіада мала бути охоплена обручами. Власне, це було зайвою розкішшю і надмірною передбачливістю, бо гармата могла обійтися й без них. Від цього запобіжного заходу відмовилися. Зберегли також чимало часу, запровадивши нову систему копання, яку вживають тепер для спорудження колодязів. За цією системою мури закладаються водночас із свердлінням. Тому вже не потрібно укріплювати землю підпорами. Мури підтримують її з непохитною силою і опускаються поволі під діянням власної ваги.

Ця робота повинна була початися лише тоді, коли заступ досягне твердої частини грунту.

4 листопада 50 робітників копали в центрі обведеного огорожею місця, тобто на горішній частині Стонз-Гілла, велику яму в 18,7 метра завширшки. Спершу заступи натрапили на якийсь чорний грунт в 15 сантиметрів завтовшки, з яким вони легко справились. За цим шаром ішли 60 сантиметрів дрібного піску, який був дбайливо вибраний, бо він мав придатися при виготуванні внутрішньої форми. Після цього піску з'явилася біла глина, досить щільна, схожа на англійський мергель, яка лежала шаром понад метр. Згодом залізо заступів почало вибивати іскри об твердий шар грунту, заступи натрапили на якусь гірську породу, що складалась із скам'янілих черепашок, дуже міцну, і в ній працювали далі весь час. Тут яма вже мала завглибшки 2 метри, і каменярські роботи були розпочаті.

На дні цієї заглибини побудували «зруб» з дубових деревин, щось на зразок гігантського диска, дуже міцно збитого. Посередині він мав отвір, який дорівнював зовнішньому діаметрові колумбіади. На цьому зрубі й були споруджені перші бетонні будови, цемент яких міцно тримав каміння. Робітники, які бетонували від обводу до центра, опинилися в колодязі 6,7 метра завширшки.

Коли ця робота була закінчена, каменярі знов узялися за ломи й мотики і почали підрубати кам'яний грунт під зрубом, водночас, підтримуючи його надзвичайно міцними підпірками. Щоразу, коли яма заглиблювалася на 60 сантиметрів, підпірки знімали. Зруб потроху опускався, а разом з ним і кільцевий масив бетонних споруд. Угорі тимчасом мулярі безперебійно надбудовували цей мур, залишаючи «продухи», які мали давати газові вихід під час виливання гармати. Ця робота вимагала від робітників надзвичайної спритності і повсякчасної уваги.

Не один робітник, копаючи під зрубом, був тяжко чи навіть смертельно поранений скалками каміння. Але працювали невпинно вдень і вночі. Удень — під сонячним промінням, яке кілька місяців тому створювало на цих випалених рівнинах спеку в 40° за Цельсієм, вночі — під білою скатертиною електричного світла. Удари ломів об каміння, вибухи закладених мін, грюкіт машин, клапті диму, розвіяні в повітрі, утворили навколо Стонз-Плла страхітливе коло, яке табуни бізонів і загони семінолів не наважувалися переходити.

Тимчасом роботи швидко посувалися. Парові лебідки вичерпували землю й переносили матеріали. За непередбачені перешкоди не було й мови, були тільки передбачені труднощі, яких спритно збувалися.

Минув перший місяць; колодязь досяг призначеної на цей час глибини, тобто 36 метрів. У грудні ця глибина була подвоєна і в січні потроєна. Протягом лютого робітники мусили боротися з водою, яка бризнула з грунту. Довелося застосувати потужні помпи й прилади, які діють стисненим повітрям, щоб вичерпати її і забетонувати саме джерело, як затикають пробоїну в кораблі. Зрештою, справились і з цими небажаними струмками. Тільки через осідання грунту зруб частково піддався, і на одному боці стався обвал. Уявіть собі страшенний тиск цього диску кам'яних споруд у 146 метрів завтовшки! Цей нещасний випадок коштував життя багатьом робітникам.

Три тижні потрібні були, щоб поновити муровання і поладнати зруб, що мав бути міцний, як і раніше. Але, завдяки спритності інженера і потужності застосованих машин, все було полагоджено, і свердління тривало далі.

Ніякі нові нещасні випадки не затримували далі ходу робіт, і 10 червня, за 20 днів до закінчення строку, встановленого Барбікеном, колодязь, остаточно вдягнений у своє кам'яне вбрання, досяг глибини 300 метрів. Унизу муровання спиралося на масивний куб у 10 метрів завтовшки, тоді як його верхня частина торкалася земної поверхні.

Президент Барбікен і члени Гарматного клубу палко привітали інженера Мерчісона. Його колосальна робота була вивершена з надзвичайною швидкістю. Щоправда, чимало робітників поплатилося життям при небезпечній роботі; американці[46], проте, мало клопочуться такими «дрібницями». Вони більше «піклуються» «людством», ніж окремою людиною. А втім Барбікен додержував протилежного погляду, і, дякуючи його турботам, його незвичайній людяній прозірливості, середнє число нещасть не було більше, ніж в інших місцевостях, де вживаються різні запобіжні заходи, і, між іншим, у Франції, де на 200 000 франків утримання налічують по одному смертельному нещасному випадку.

Розділ XIV

СВЯТО ВИЛИВАННЯ

Усі вісім місяців, коли свердлили й бетонували колодязь, провадились одночасно з надзвичайною швидкістю підготовні роботи до виливання гармати. Іноземець, приїхавши до Стонз-Гілла, був би дуже здивований видовищем, яке розкрилося б перед його очима.

[45] По вашінгтонському меридіану (різниця з паризьким меридіаном на 79°22?).

[46] Вірніше — капіталісти всіх країн.