Вогнем i мечем. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Добродію, мій, — почав він, — хочу і я попрохати вашу милость про ласку.

— Важко мені тобі у чомусь відмовити, — відповів пан Скшетуський, — адже все найкраще у житті сталося завдяки твоїм старанням.

— Я теж подумав, — сказав пахолок, — що ваша милость чимось мене нагородить.

— Кажи: чого хочеш?

Мизате Жендзянове обличчя потемніло, а очі засвітилися ненавистю і злістю.

— Нічого я не хочу, — мовив він, — окрім одного: щоб ваша милость відступив мені Богуна.

— Богуна? — здивовано перепитав пан Скшетуський. — Що ж ти з ним учинити хочеш?

— А це вже я, мій добродію, подумаю, щоб і моє не пропало, і щоб йому з лишком заплатити за те, як він мене у Чигирині зганьбив. Знаю, ваша милость достеменно накаже його на смерть скарати — але спершу дозвольте мені з ним поквитатися.

Скшетуський звів брови.

— Цього не буде! — рішуче сказав він.

— О Боже! Ліпше б я загинув! — жалібно вигукнув Жендзян. — Невже я для того вижив, щоб до скону нести цю ганьбу!

— Проси, чого хочеш, — мовив Скшетуський, — нічого тобі не відмовлю, але цього не буде! Схаменися, спитай батьків, який більший гріх: дотримати цієї обітниці чи відмовитися од неї. До Божої каральної руки своєї не докладай — чого доброго, й самому дістанеться. Посоромся, Жендзяне! Цей чоловік і так у Всевишнього смерті просить, до того ж поранений і зв'язаний. Ким же ти для нього хочеш стати? Катом? Невже зі зв'язаного знущатимешся чи пораненого добиватимеш? Ти хто, татарин чи лиходій козацький? Поки живий, я цього не дозволю, і не згадуй мені більше про це.

У голосі пана Яна було стільки сили і волі, що пахолок відразу втратив усяку надію і лише промовив плаксиво:

— Здоровий він і двом таким, як я, скрутив би в’язи, а як хворий, то йому й помститися не можна — коли ж я йому за своє відборгую?

— Помсту залиш Богові, — порадив Скшетуський.

Пахолок розтулив рота, збираючись іще щось сказати чи про щось запитати, але пан Ян повернувся і пішов до наметів, перед якими зібралося велелюдне товариство. Посередині сиділа пані Вітовська, а біля неї князівна, довкола ж товпилися рицарі. Трохи попереду них стояв пан Заглоба, простоволосий, і розповідав про облогу Збаража тим, хто був тільки під Зборовом. Усі слухали його, затамувавши дух, мінячись від хвилювання на обличчі, й ті, хто там не був, гірко шкодували про це.

Пан Ян сів біля князівни і, взявши її руку, приклав до вуст, а потім, притиснувшись одне до одного, сиділи вони собі тихо. Сонце вже сходило з небозводу, й на землю поволі спускався вечір. Скшетуський теж заслухався, ніби щось нове для себе міг почути. Пан Заглоба тільки витирав чуприну — і голос його звучав дедалі сильніше… В одних рицарів у пам’яті поставали, а іншим уява малювала недавні криваві сцени: ніби на власні очі вони бачили окопи в оточенні безлічі полчищ і запеклі штурми, чули вереск і виття, гуркіт гармат і самопалів, бачили князя у срібному обладунку — він стояв на валу, під градом куль… І те, як згодом настали злидні й голод, які багрові стояли ночі, коли смерть велетенським зловісним птахом кружляла над окопами… Як виходили із табору пан Підбип’ята, пан Скшетуський… Усі, слухаючи, то звертали очі до неба, то хапалися за ефеси шабель, а пан Заглоба так закінчив свою оповідь:

— Тепер там одна могила, один велетенський курган, а що під ним не лежить слава Речі Посполитої і цвіт рицарства, і князь-воєвода, і я, і всі ми, котрих самі козаки називали збаразькими левами, — його заслуга!

І після цих слів пан Заглоба показав на Скшетуського.

— Правда, це так і є! — вигукнули Марек Собеський і пан Пшиемський.

— Слава йому! Честь і подяка! — залунали зусібіч гучні рицарські голоси. Vivat Скшетуський! Vivat молодята! Хай живе герой! — звучало дедалі сильніше.

Піднесення охопило всіх присутніх. Одні побігли по келихи, другі підкидали вгору шапки. Жовніри задзвеніли шаблями — і невдовзі усі звуки й голоси злилися в один могутній окрик:

— Слава! Слава! Хай живе! Хай живе!

Скшетуський, як справжній рицар-християнин, смиренно схилив голову, а князівна підвелася, струснула косами — щоки її палали рум’янцем, в очах світилася гордість, бо цей рицар мав стати її чоловіком, а чоловікова слава осяває дружину, як сонце землю.

Вже пізньої ночі роз’їхалося товариство у різні сторони. Подружжя Вітовських, пан Пшиемський і староста красноставський вирушили з полками у Топорів, а Скшетуський із князівною та хоругвою Володийовського — до Тарнополя. Ніч була така сама погідна, як і день. Міріади зірок горіли у небі. Зійшов місяць і освітив укриті павутиною поля. Жовніри затягли пісню. Потім із лугів устав білий туман, і довкілля почало скидатися на велетенське озеро, залите місячним сяйвом.

Саме такої ночі виходив нещодавно Скшетуський зі Збаража, а тепер відчував, як біля його серця калатає серце Курцевичівни.

ЕПІЛОГ

ле ця історична трагедія не закінчилася ні під Збаражем, ні під Зборовом — не завершився там навіть її перший акт. Через два роки усе козацтво знову піднялося на бій із Річчю Посполитою. Повстав Хмельницький, іще могутніший, ніж будь-коли досі, а з ним хан усіх орд і ті самісінькі полководці, котрі облягали Збараж: дикий Тугай-бей, і Урум-мурза, і Артим-Гірей, і Нурадин, і Ґалга, і Амурат, і Субагазі. Стовпи пожеж, людські стогнання супроводжували їх, тисячі ратників укривали поля, заполонили ліси, півмільйона вуст видавали войовничі окрики — і здавалося людям, що настала остання година Речі Посполитої.