Чари країни Оз: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Часом, коли спека, я вирощую собі гриб, щоб сховатись під ним від сонця. А ви не можете сидіти на грибах?

— Коли будуть досить міцні, то зможемо, — відповів Капітан Біл.

— Тоді, перше ніж попливу геть, я зроблю вам їх, — сказала Самотня Качка й заходилась чалапати перевальцем по невеликому колу. Тричі пройшла праворуч, потім обернулась і тричі пройшла ліворуч. Потім тричі прострибала по колу вперед і тричі задки.

— Що це ти робиш? — спитала Тротта.

— Не перебивай. Це таке заклинання, — пояснила Самотня Качка, а тоді почала тихо крякати — часто-часто, але в тому кряканні не чути було ніяких слів. І крякала так довго, що Тротта знов вигукнула:

— Може, ти поквапишся й закінчиш це «заклинання»?

Коли тобі потрібне ціле літо, щоб виростити два гриби, невелика з тебе чарівниця.

— Я сказала — не перебивай! — суворо повторила Самотня Качка. — Коли ви будете аж надто неприємні, я втечу від вас, не скінчивши заклинання.

Тротта замовкла після цієї нотації, а Качка крякала далі.

Капітан Біл тихенько посміявся сам до себе й прошепотів до Тротти:

— Як на птаху, що не має чого робити, ця Самотня Качка чогось дуже багато товчеться. І я не певен, чи на тих грибах можна буде сидіти.

Ще не договоривши, моряк відчув, як щось торкнуло його ззаду, і, озирнувшись, побачив великий мухомор саме в потрібному місці й саме такий завбільшки, щоб на ньому сісти. Виріс мухомор і за Троттою, і дівчинка з радісним зойком сіла на нього. Сідало було дуже вигідне — і досить міцне, і м’яке, мов подушка. Навіть вага Капітана Біла не зломила його мухомора, і коли обоє посідали, то побачили, що Самотня Качка вже почалапала геть і дійшла до самої води.

— Щиро дякуємо! — гукнула Тротта, і моряк теж заволав: — Дуже вдячні!

Та Самотня Качка ніби й не чула. Навіть не глянувши більше в їхній бік, барвиста птаха ввійшла в воду і граційно попливла геть.

СКЛЯНИЙ КІТ ЗНАХОДИТЬ ЧОРНИЙ САКВОЯЖ

оли Кікі Ару обернув шістьох мавп на Велетнів-Вояків півсотні футів зростом, їхні голови піднеслися над вершечками дерев, що в цій частині лісу були не такі високі, як деінде, і хоч вони росли не дуже густо, тіла Велетнів-Вояків були такі великі, що ледве помістились між деревами, й гілля стискало їх з усіх боків.

Звичайно, Кікі нерозумно вчинив, зробивши Вояків такими великими, бо тепер вони не могли вийти з лісу.

Вони навіть кроку не могли ступити, ув’язнені між деревами.

Навіть якби вони були на малій галявині, то не змогли б вийти з неї, але вони були не на галявині, а в лісі край неї.

Спочатку інші мавпи, не зачаровані, боялися тих Вояків і квапливо повтікали звідти; та невдовзі, побачивши, що величезні люди стоять нерухомо, хоча й бурчать сердито через те, що їх отак відмінили, зграя мавп вернулась на те місце й почала цікаво розглядати їх, не здогадуючися, що насправді то мавпи, їхні друзі.

Вояки не могли бачити мавп, бо їхні голови були над деревами; вони не могли навіть підняти руку й вихопити гострого меча, так міцно тримали їх листаті гілки. Мавпи, зрозумівши, що ці Велетні безсилі, почали видиратися по них угору, і скоро вся зграя розсілась на плечах Велетнів, утупивши очі в їхні обличчя.

— Я Епу, твій батько! — гукнув один Велетень мавпі, що почепилась йому на ліве вухо; — але якийсь жорстокий Чаклун…

— А я Пікер, твій дядько, — сказав ще один Велетень іншій мавпі.

Так мавпи дуже скоро взнали правду, засмутилися долею своїх друзів та родичів і розізлились на того негідника — хоч би хто він був, — що так обернув їх. На вершечках дерев зчинився великий гамір, що принадив інших мавп, і на галявині та довколишніх деревах було їх повно.

Ренго, Сірий Мавпій, що був старшиною всіх мавпячих племен у лісі, почув той ґвалт і прийшов побачити, що такого скоїлось серед його народу. Розумніший і досвідченіший, він умить збагнув, що в цих перетвореннях винен чужинець-чаклун, схожий на якогось мішаного звіра. Він побачив, що шестеро Велетнів-Вояків — безпорадні в’язні через свій велетенський зріст і що визволити їх він безсилий. І хоча він боявся спіткати жахливого Чаклуна, та все ж побіг на велику галявину сказати Гугу-Королю про те, що сталось, і розшукати Чарівника з Озу, щоб урятував шістьох його зачарованих підданців.

Ренго вибіг на велику галявину саме в ту мить, коли Чарівник вертав усіх зачарованих круг себе в їхню справжню подобу, і зрадів, почувши, що лихого Звіра-Чаютуна подолано.

— Але тепер, о могутній Чарівнику, ти повинен піти зі мною туди, де шестеро мо'іх підданців обернені на шістьох Людей-Велетнів, — сказав він, — бо як їх покинути там, їхнє щастя і майбутнє життя будуть зруйновані.

Чарівник відповів не зразу, бо він подумав, що саме добра нагода здобути згоду Ренго на те, щоб він узяв кількох мавп із собою до Смарагдового міста на Озмин день народження і посадив їх у торт.