Твори в п'яти томах. Том 1: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ми можемо витримати справжню облогу, — зауважив я.

— Та-ак, — протяг Нортмор, — коротку облогу, можливо, й справді. Непокоїть мене не опірна спроможність наша — цілковита безвихідь, ось що вбиває. Якщо ми почнемо стріляти, то хоч яка навкруги безлюдна місцевість, а хтось таки почує постріли, і тоді… Що ж, тоді однаково, чи вмер, чи подавився — або в тюрму посадять по закону, або карбонари вб'ють без закону. Отакий вибір. Збіса кепська справа, коли закон проти тебе, я так і кажу старому джентльменові нагорі. Він і сам не інакше думає.

— До речі, а що він за один? — поцікавився я.

— О, він! — скрикнув Нортмор. — Поганець, яких світ не бачив. Про мене, нехай би його хоч і завтра повісили всі чорти, що водяться в Італії. Я не задля нього встряв у це. Ти розумієш? Я уклав угоду, що дістану руку цієї панночки, і від свого не збираюся відступитись.

— Це, між іншим, мені ясно, — сказав я. — Але як сприйме містер Гадлестон мою появу?

— Можеш це полишити на Клару, — відказав Нортмор.

Я був би відважив йому ляпаса за таку фамільярну згадку імені дівчини, але доводилося поважати умови перемир'я, яких, до слова, не порушував і Нортмор, тож поки триватиме небезпека, ані хмаринка не повинна була затьмарити наші взаємини. Нортморові щодо цього я, щиро кажу, нічого не можу закинути, та й на самого себе дивлюсь не без гордощів, згадуючи свою тодішню поведінку. Тим більш, коли зважити, що ніколи ще двоє чоловіків не опинялися в такому делікатному й дражливому становищі.

Впоравшись з їжею, я провадив далі оглядини першого поверху. Ми з Нортмором перемацали всі підпірки біля кожного вікна, де-не-де щось там трохи підправили, і удари молотка звучали страхітливо лунко на весь будинок. Пригадую, я запропонував зробити стрільниці, але він сказав, що їх уже пробито у віконницях на другому поверсі. Оглядини ці були не дуже приємні й тільки додали мені похмурого настрою. Захищати двоє дверей і п'ять вікон мали всього четверо чоловік, враховуючи й Клару, тоді як ворогів хто й зна скільки може бути. Я поділився своїми сумнівами з Нортмором, а він незворушно висловив повну згоду зі мною.

— До ранку, — сказав він, — нас усіх заріжуть і поховають у Ґреденській драговині. Як на мене, це неминуче.

Я не міг не здригнутись на згадку про сипкі піски, але звернув увагу Нортмора на те, що мене ж у лісі не зачепили вороги.

— Не обманюйся, — відказав він. — Тоді ти не був спільником старого джентльмена, а тепер ти в тому самому човні, що й він. Драговина засмокче нас усіх, запам'ятай мої слова.

Мене знов пойняли страхи за Клару, і якраз у цю мить пролунав її любий голос — вона кликала нас нагору. Нортмор показав мені дорогу, і коли ми піднялись на другий поверх, постукав у двері кімнати, яку звичайно називали «дядечковою спальнею», бо ж будівничий цієї споруди призначив її спеціально для себе.

— Заходьте, Нортморе, заходьте, любий Кесілісе, — почувся голос із кімнати.

Нортмор розчахнув двері й пропустив мене першим. Увійшовши, я ще встиг помітити, як дівчина прослизнула бічними дверима до суміжного кабінету, перетвореного на її спальню. Ліжко, яке раніше стояло просто під вікном, тепер переставили до протилежної стіни, і в ньому сидів Бернард Гадлестон, збанкрутілий банкір. Хоч я тільки мигцем бачив його при хитливому світлі ліхтаря на дюнах, але зразу ж упізнав. Обличчя в нього було подовгасте й жовтаве, з довгою рудою бородою і бурцями. Ніс, на якому був слід перелому, і широкі вилиці робили його подібним до якогось калмика, а ясні очі горіли гарячковим збудженням. На голові він мав чорну шовкову тюбетейку, а перед ним на ліжку лежала величезна Біблія з окулярами в золотій оправі на розгорнутій сторінці, і на етажерці обік громадився стос інших книжок. Від зелених штор падав якийсь мертвецький відсвіт на його щоки; обтиканий подушками, він сидів, так зігнувшись довготелесим тулубом, що борода звисала нижче колін. Я певний, що якби не помер він інакшою смертю, то однаково його спіткало б те саме від сухот — хіба, може, кількома тижнями пізніше.

Він простяг до мене руку — довгу, сухорляву й неприємно волохату.

— Прошу, прошу, містере Кесіліс, — мовив він. — Ще один захисник… кахи! Ще один захисник. Друг моєї доньки, містер Кесіліс, завжди для мене жаданий гість. Як вони зійшлися круг мене, друзі моєї доньки! Хай Бог має їх у своїй опіці й віддячить їм усім за це!

Я, звичайно, теж простяг йому руку, бо й не випадало інакше, але співчуття, яке я ладен був виявити до Клариного батька, розвіялося ту ж мить, як я його побачив і почув його лестиву й нещиру мову.

— Кесіліс порядний чоловік, — промовив Нортмор. — Він вартий десятьох.

— Так я й чув, — гаряче підхопив містер Гадлестон, — моя дівчинка мені казала. Ах, містере Кесіліс, мої переступи, як бачите, виходять мені боком! Недобре я повівся, недобре, але ж я й каюся за свої гріхи. Ми усі мусимо кінець кінцем постати перед судом Господнім, містере Кесіліс. Я вже й припізнивсь, але явлюся таки з упокореною душею.

— Ет, пусті балачки! — нецеремонно урвав його Нортмор.

— Ні, ні, любий Нортморе! — скрикнув банкір. — Не кажіть цього, не пробуйте збити мене. Ви забуваєте, мій любий, дорогий юначе, забуваєте, що, може, мене вже сю ніч забере до себе Господь.

На його збудження гидко було дивитись, але й Нортмор поводився нетактовно: я добре знав і осуджував його скептичне ставлення до віри, тож мене обурювало, коли він брав на глузи покаянний настрій старого грішника.

— Облиште, любий Гадлестоне! — мовив Нортмор. — Ви несправедливі до себе. Ви душею і тілом віддані цьому світові й опанували всі гріхи ще перед тим, як я прийшов на світ. Сумління ваше видублене, як південноамериканська шкіра, ви тільки забули видубити свою печінку, отож звідси, повірте, всі ваші гризоти.

— Пустун, ну й пустун! От же капосник! — сказав містер Гадлестон, покивуючи пальцем. — Я не чистоплюй, та хоч до чого тільки я вдавався, але ніколи не відкидав повністю кращих почуттів. Я був поганець, містере Кесіліс, не заперечую, та це почалося після смерті дружини, а ви знаєте, як воно доводиться вдівцеві. Я грішний, не скажу: ні, але я знав міру й через це зберігав надію. І коли вже торкатись цього, то… Та що це? — він раптом урвав мову, рука його піднеслась угору, пальці розійшлися, на обличчі з'явилася зосередженість і проступив страх. — Ні, хвала Богу, це лише дощ! — додав він за хвильку, зітхнувши з величезною полегкістю.

Кілька секунд він лежав на подушках, як людина, що ось-ось має зімліти. А потім зібрався на дусі й трохи тремтячим голосом заходився знов дякувати мені, що я збираюся взяти участь в його обороні.

— Одне запитання, сер, — сказав я, коли він змовк на хвильку. — Це правда, що гроші й тепер при вас?

Йому наче було не до шмиґи моє запитання, але він неохоче, а таки визнав, що й справді має трохи грошей.

— Гаразд, — мовив я далі, — однак це їхні гроші, чи не так? То чом би їх і не віддати їм?

— На жаль! — відказав він, похитавши головою. — Я вже це пробував, містере Кесіліс. Якби ж тільки за це йшлося! Але вони жадають крові.

— Ви трохи недоговорюєте, Гадлестоне! — вкинув слово Нортмор. — Вам треба було б сказати, що ви пропонували сплатити суму на двісті тисяч меншу, ніж ваш борг їм. Різниця солідна, — це, Френку, те, що вони називають кругленькою сумою. Тож, як бачимо, ці хлопці мають слушність на свій італійський лад, і, як їм здається, так і мені, що вони цілком можуть дістати одне й друге, коли вже заповзялись, — і гроші, і кров, їй-Богу, — і тоді все буде гаразд.