Твори в п'яти томах. Том 1: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну, це твоє щастя, Томе Моргане! — вигукнув господар таверни. — Якщо ти водитимешся з такою наволоччю, ноги твоєї більш не буде в моєму закладі, щоб ти це знав. Що він тобі такого набалакав?

— Не пригадую, сер, — відповів Морган.

— А що в тебе на в'язах — голова чи баняк? — закричав Довгий Джон. — Він не пригадує, ач ти! Може, ти не пригадуєш, з ким навіть розмовляв, га? Ну, говори, про що він там патякав — про подорожі, судна, капітанів? Викладай! Про що саме?

— Ми гомоніли про кілювання,[19] — відповів Морган.

— Про кілювання, кажеш? Дуже доречна штука, надто для тебе. Ну гаразд, відчалюй на своє місце, тюхтію.

Коли Морган знову сів за столика, Сілвер схилився мені до вуха й довірчо прошепотів, чим дуже улестив моє самолюбство:

— Чесний чолов'яга цей Том Морган, тільки ж безкебетний. А тепер, — сказав він уже вголос, — як його там?.. Чорний Пес?.. Ні, не знаю такого імені. І все-таки я десь бачив цього паскудника. Ага!.. Він, здається, частенько заходив сюди з одним сліпим жебраком.

— Так, так, це був він! — озвався я. — Я знав і того сліпого. Його звали П'ю.

— Атож! — вигукнув Сілвер, цим разом справді вже збуджений. — П'ю! Саме так його й звали. На вигляд він був чистий пройда! Як ми тепер спіймаємо цього Чорного Пса, ото буде радість капітанові Трелоні! Бен добрячий бігун. Мало хто з моряків бігає швидше за Бена. Від нього він не втече, їй-бо. Він тут базікав про кілювання? Та я його самого протягну під кілем!..

Вигукуючи все це, Сілвер без упину стрибав по таверні на своїй милиці, ляскав по столах долонею і виказував таке обурення, що переконав би у своїй щирості найнедовірливішого суддю чи поліцая. Проте, коли я побачив Чорного Пса в «Підзорній Трубі», мої давніші підозри знову ожили, і я тепер пильно придивлявся до кухаря. Та він був занадто розумний, хитрий і спритний, як на мене. Отож коли повернулися обидва захекані посланці й оголосили, що загубили сліди Чорного Пса в юрбі, а господар таверни страшенно вибештав їх, — я вже сам готовий був ручитися за непричетність Довгого Джона Сілвера до цієї справи.

— Бачиш, Гокінсе, — сказав він, — яка прикра для мене ця пригода! Ну що подумає про мене капітан Трелоні? Цей клятий п'янюга сидів у моєму власному закладі й глитав мій ром! А потім приходиш ти і кажеш мені, що він за один. І я попускаю, щоб він ушився в мене прямо з-під рук. Тож ти, Гокінсе, мусиш підтримати мене перед капітаном Трелоні. Ти молодий, але кмітливий, тебе не ошукаєш. Ти не з дурних. Я це побачив одразу, тільки ти ввійшов сюди. Ну сам подумай: що міг зробити я, каліка на дерев'янці? Коли б я був при здоров'ї й силі, як колись, я б його швидко злапав!.. Але тепер…

Та раптом Сілвер замовк і широко розтулив рота, ніби щось пригадавши.

— А гроші?! — прогримів він. — За три кварти рому! Хай йому чорт, я ж зовсім забув про гроші!

І, впавши на лаву, він так розреготався, аж з очей його потекли сльози. Дивлячись на нього, я теж не зміг утриматись від сміху, і ми обидва зайшлися реготом на всю таверну.

— Ну й тюлень же я! — сказав він нарешті, витираючи щоки. — 3 нас, бачу, вийде добра парочка, Гокінсе. Бачиш, я й зараз повівся як юнга. А проте треба рушати, нічого не врадиш. Як треба, то треба, браття. Я тільки надіну свою стару трикутку, і ми підемо разом до капітана Трелоні доповісти йому про цю пригоду. Бо справа ця серйозна, Гокінсе. І, треба визнати, вона не додає честі ні тобі, ні мені. А так, і тобі. Ми ж обидва сіли маком. Але, чорти б його вхопили, здорово ж він піддурив мене з цими трьома кухлями!

І він знову зареготав так ревно, що хоч я і не розумів, з чого тут, власне, сміятися, мимохіть таки приєднався до нього.

Ми пішли набережною, і невдовзі я переконався, що Сілвер дуже цікавий співрозмовник. Про кожне судно, яке ми проминали, він розповідав безліч цікавих мені речей: яке в нього оснащення, як зроблено його вітрила, скільки воно може взяти вантажу, під яким воно прапором. Він пояснював мені, що зараз робиться в порту: одне судно розвантажується, друге, навпаки, — вантажать, а третє вже лаштується до відплиття. Мову свою він пересипав різними бувальщинами з життя моряків і моряцькими висловами, які повторював по кілька разів, щоб я їх добре запам'ятав. Тут я справді почав розуміти, що з нього мені може бути прегарний товариш у плаванні.

Коли ми прийшли до заїзду, сквайр і доктор Лівсі сиділи там удвох, допиваючи кварту елю з грінками, перед тим як піти на оглядини шхуни, чи все там готове.

Довгий Джон з великим запалом розповів їм усе, що сталося в його таверні, анічого не приховавши.

— Адже так воно було, Гокінсе, правда? — раз у раз перепитував він мене, і я міг тільки підтверджувати правдивість його слів.

Обидва джентльмени вельми шкодували, що Чорний Пес вислизнув. Але всі ми були згодні, що нічого не можна було вдіяти. Доктор Лівсі й сквайр похвалили Довгого Джона, і він, узявши свою милицю, рушив до дверей.

— Команда має бути на судні о четвертій годині! — гукнув навздогін йому сквайр.

— Слухаю, сер! — відгукнувся кухар уже з коридору.

— Ну, сквайре, — мовив лікар, — щиро кажучи, я не дуже задоволений з більшості ваших знахідок. Але оцей Джон Сілвер мені до вподоби.

— Чудовий чолов'яга, — заявив сквайр.

— А тепер, — додав лікар, — може, й Джім піде з нами на шхуну, як ви гадаєте?

— Авжеж, — відповів сквайр. — Бери свого капелюха, Гокінсе, і підемо оглядати наш корабель.

Розділ IX

ПОРОХ І ЗБРОЯ

«Еспаньйола» стояла на якорі досить далеко від берега, і нам довелося добиратись до неї шлюпкою, обминаючи то прови інших суден, оздоблені фігурами, то їхні корми. Корабельні линви рипіли під нашим кілем і гойдалися в нас над головами. Нарешті ми причалили до шхуни, де нас зустрів і привітав штурман містер Ерров, засмаглий старий моряк, з сережками у вухах і трохи косими очима. Між ним і сквайром виразно встановилися дуже близькі й приятельські стосунки — зовсім не такі, як між містером Трелоні й капітаном.

Капітан виявився чоловіком прискіпливим, усе на шхуні наче дратувало його. Причини свого незадоволення він не забарився пояснити, бо, щойно ми спустилися до каюти, як до нас підійшов матрос і сказав:

[19] Кілювання — старовинна кара у флоті, полягала вона в тому, що винного протягали на линві у воді під кілем судна.