Твори в п'яти томах. Том 1: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Одного біляка маю, — відповів сміючись поет. — Витяг з панчохи замерзлої дівулі на котромусь ґанку. Вона, горопаха, була мертва, як цезар, і холодна, як церковний мур, і ще клаптик стрічки був у волоссі. Суворий цей світ узимку для вовків, дівах і бідних волоцюг, схожих на мене.

— Я, — сказав господар, — Енгерран де ля Феє, сеньйор де Бризету, баї[97] з Пататраку. А ви що за один будете?

Війон підвівся і зробив належний для такої нагоди уклін.

— Мене звати Франсуа Війон, — сказав він, — я злиденний майстер мистецтв тутешнього університету. Я знаю трохи латину й не обділений безліччю вад. Вмію творити канцони, балади, ле, віреле і рондо[98], а також дуже люблю вино. Народився я на горищі, а якщо помру на шибениці, то це не буде великим дивом. До цього можу додати, сеньйоре, що від сьогоднішньої ночі я ваш найпокірнішій слуга.

— Ніякий не слуга, — заперечив благородний добродій, — лише мій гість на цю ніч, та й тільки.

— Але гість, вельми вам вдячний, — чемно відказав Війон і, мовчки піднісши келиха на честь господаря, тут-таки й вихилив його.

— Ви молодик тямущий, — почав старий, постукавши себе по чолу, — дуже тямущий і маєте освіту, привчені до письма, і все-таки ви спокійно витягаєте дрібну монету з одежі мертвої жінки на вулиці. Чи ж не скидається це на злодійство?

— Таке злодійство повсякдень чиниться на війнах, сеньйоре.

— Війна — це поле честі, — гордо відказав старий. — Там ставкою людини є її життя. Вояк бореться в ім'я свого сюзерена-короля, свого владаря Господа Бога й усіх святих та янголів.

— Даймо, що я й справді злодій, — сказав Війон. — Але чи ж не ризикую я так само своїм життям, та ще й за куди важчих обставин?

— Заради здобичі, не заради честі.

— Здобичі? — повторив Війон, стенувши плечима. — Здобичі! Бідолаха потребує їсти, тож він і дістає собі ту їжу. Так само й вояк чинить у поході. Бо що ж таке ці всі реквізиції, про які стільки говорено? Якщо це й не здобич для тих, хто бере їх, то для тих, на кого реквізиції накладено, це однаково збиток. Вояки пиячать біля доброго багаття, а городянин стягується з останнього, аби стачило їм на вино та дрова. А скільки-бо я надивився на орачів, повішених на деревах по всій країні, та що там, раз я бачив з тридцятеро їх висіло на одному в'язі! — видовище, сказати правду, трохи моторошне, а коли я спитав когось, за віщо їх так багато повісили, мені й кажуть: вони не спромоглися на достатні гроші, щоб удовольнити вояків.

— Ці речі становлять прикру неминучість на війні, і простолюдини мають смиренно її терпіти. Хоча й справді, декотрі військові зверхники перебирають міру, і в кожному ранзі знаходяться люди, нечулі на жалість. Як і те правда, що до війська чимало вступає таких, що не кращі за розбійників з великої дороги.

— Отож бачите, ви й самі не можете розрізнити, де вояк, а де розбійник, — сказав Війон. — А що таке злодій, як не той же розбійник-одинак, тільки обачливіший? Я вкраду пару баранячих котлет, навіть не перебивши комусь сон; селянин побурчить трохи, але все-таки спокійнісінько повечеряє тим, що лишилося. А ви насунете, сурмлячи в усі сурми про свою славу, заберете цілу вівцю та ще й з великої ласки всиплете бобу тому селянинові. У мене ніяких сурем нема, я такий, як і всі прості люди, я й волоцюга, і псяюра, і повісити мене мало. Нехай і так. Та спитайте-но у селянина, кого з нас він воліє, поцікавтеся, кого він кляне холодної зимової ночі!

— А от подивіться на нас двох, — зауважив сеньйор. — Я в літах, але ще при силі, й від усіх шанований. Якби мене завтра викинули з мого дому, сотні людей були б горді, даючи мені притулок. Бідні люди залюбки пішли б з дітьми ночувати просто неба, якби я тільки натякнув, що хочу побути сам. А ось ви блукаєте бездомним і забираєте останній гріш у мертвої жінки край дороги! Я нікого й нічого не боюся, а ви, я ж бачив, від одного слова тремтите й полотнієте. Я спокійно чекаю у власному домі, коли Господь забере мене, або коли воля буде короля покликати мене знов на поле бою. А ви дожидаєте, що вас повісять на шибениці, і смерть ця буде брутальна й швидка, без надії і без честі. Тож хіба нема відмінності між нами двома?

— Відмінність така велика, як звідси до Місяця, — погодився Війон. — Але якби я народився власником Бризету, а ви — вбогим спудеєм Франсуа, хіба різниця була б менша? Хіба я не грів би ноги біля цієї жарівні, а ви не нишпорили б у снігу за мідяком? Хіба я не був би вояком, а ви — злодієм?

— Злодієм! — аж скрикнув старий. — Я — злодій! Якби ви розуміли, що кажете, то гірко пошкодували б за свої слова.

Війон украй зухвало розвів руками.

— Якби ваша милість зробила мені честь простежити за ходом моїх міркувань! — мовив він.

— Я вже й тим роблю вам завелику честь, що терплю вашу присутність, — зазначив господар. — Навчіться стримувати свій язик, коли розмовляєте з людьми старшого віку й шляхетного роду, бо хтось запальніший, ніж я, крутіше осадить вас.

Він підвівся і пройшов покоєм, насилу стримуючи в собі гнів і нехіть до зухвальця. Війон тим часом хутенько наповнив ще раз келиха й зручніше всівся, закинувши ногу на ногу, сперши голову на одну руку, а лікоть другої поклавши на спинку крісла. Він підживився й обігрівся і тепер не відчував анінайменшого страху перед старим, встигнувши зрозуміти характер його, наскільки це можливо було за таких відмінних натур. Та й ніч уже майже минула, зрештою, проведена якнайкраще, і не було ніякого сумніву в тому, що над ранок він спокійно собі вибереться з цього дому.

— Скажіть мені одну річ, — мовив старий, пристаючи на місці. — Ви й справді злодій?

— Я покладаюся на священні приписи гостинності, — відповів поет. — Так, сеньйоре, це правда.

— Ви дуже молодий, — мовив далі господар.

— Я й до цього віку не дожив би, — відказав Війон, показуючи на власні пальці, — якби не мав до своїх послуг оцих десятьох талантів. Вони мене доглянули й виховали, як рідні батько й мати.

— Ви ще маєте час покаятись і змінити своє життя.

— Я каюся день у день, — сказав поет. — Мало хто так віддається каяттю, як бідний Франсуа. А щоб змінити життя, то нехай хтось перше змінить обставини, в яких я живу. Людині треба їсти кожен день, хоча б для того, щоб мати змогу каятись.

— Зміна повинна починатись у серці, — врочистим тоном прорік старий.

— Любий сеньйоре, — відповів Війон, — невже ви гадаєте, що я краду задля втіхи? Я ненавиджу злодійство, як і всяку іншу роботу, як і всяку іншу небезпеку. Коли я бачу шибеницю, у мене зуби цокотять зі страху. Але мені треба їсти, треба жити, треба спілкуватися з якимись людьми. Хай йому чорт! Але ж людина не самітницьке створіння — Cui Deus feminam tradit[99]. Зробіть мене чашником на королівських учтах, зробіть абатом Сен-Дені або баї в Пататраку — тоді й справді я зміню своє життя. Але допоки ви залишите мене бідним спудеєм Франсуа Війоном без шеляга за душею — що ж, моє життя яким було, таким і зостанеться.

— Ласка Господня незмірна.

[97] Баї — у середньовічній Франції — представник короля з певними юридичними й військовими повноваженнями.

[98] Канцона, балада, ле, віреле, рондо — поширені віршові форми в давньофранцузькій поезії.

[99] Бог дав йому [чоловікові] жінку (латин.).