Редактор підвів голову і оторопіло подивився на Тіма. В очах його застигло здивування.
— І ніхто нічого не знає?..
— Ніхто нічого, — похмуро відповів Тім. — Чортів капіталіст досі пильно охороняв свою таємницю. Навіть невідомо, який інженер з його лабораторії був конструктором цих роботарів. Замітка в науковому журналі — оце все, що ми маємо. Але, коли згадати, що заводи Говерса містяться в Нью-Гаррісі і що саме в Нью-Гаррісі ж не вщухає ось уже третій місяць страйк робітників, то…
Редактор схопився з стільця.
— Що ви хочете сказати, Тім?
— Те, що Говерс, очевидно, поставить своїх роботарів до верстатів саме в Нью-Гаррісі.
— І тоді… тоді… — Джон Бостер не знаходив слів.
— Тоді це буде кінець страйку, бо робітники, побачивши роботарів, примушені будуть погодитися на будь-які вимоги Говерса.
Джон Бостер стукнув кулаком по столу.
— І два місяці боротьби підуть на марне? Не може бути такого!
Тім похмуро знизав плечима. Він уже трохи заспокоївся. Тепер, навпаки, помітно хвилювався редактор. Тім дістав із кишені сірники, запалив свою забуту досі цигарку і відповів:
— Так, коли не пощастить щось зробити з тими роботарями, то не лише цьому, а й усяким страйкам взагалі, здається, прийшов кінець. Ви ж розумієте, що це таке? Фабрикант завжди зможе поставити до верстатів потрібну кількість залізних людей, тих машин, роботарів, замість робітників, що почали б страйкувати. Де ж тоді рація страйкувати, якщо заводи не можна спинити? А в Нью-Гаррісі робітничі організації вже витратили майже всі свої кошти на підтримку страйку. Ви ж знаєте, досі було загадкою, чому компанія ввесь час не поступалась, хоч страйк завдав Говерсові надзвичайних втрат. Тепер я розумію, на що надіявся Говерс.
— Ви ж недавно були в Нью-Гаррісі, Тім. Невже там таке безнадійне становище?
— Так. Робітники не можуть триматись ще більше, як тиждень-два. Залізні люди — це останній удар від компанії Говерса. І цей удар розіб’є страйк ущент. Я певний цього. Наша газета збирає і далі кошти на користь страйку в Нью-Гаррісі, але — для чого робити це, коли немає ніякої надії на перемогу?
Очі Бостера блиснули.
— Тім, ви кажете нісенітницю. Кошти треба збирати і далі. Але одночасно треба добре все взнати про тих триклятих роботарів. Не може бути, щоб ми не знайшли способів боротися проти них. Ви що ж, гадаєте, що з роботарями, з тими залізними робітниками, капітал вже й перемогти не можна? Дурниця! Переможемо.
— Як? — спокійно запитав Тім.
— Я ще, звісно, не знаю. Побачимо. А поки що я надіюся на вас, на ваші репортерські здібності. Треба, щоб ви неодмінно побували в Говерса та взнали все, що зможете, про роботарів. Га? Інтерв’ю з Говерсом, Тім!
Тім усміхнувся.
— Не легке завдання, бо така скажена людина, як Говерс, може навіть із кімнати мене викинути. Адже його всі знають за нашого запеклого ворога. Проте, спробую. Хм… Інтерв’ю з Говерсом!..
— Бажаю успіху, Тім. Хлопчику мій, від цього залежить дуже багато. Зробіть все, що зможете. Я вірю, що ви виконаєте з честю це завдання.
— Спробую, — задумливо відповів Тім.
Він уже рушив до дверей, та раптом спинився, мов вагаючись. Ось він підвів очі і стиха заговорив, старанно підшукуючи слова:
— Знаєте, товаришу Бостер, соромно сказати, але мені якось боязко. Не можу подолати себе.
— Чого? Що з вами, Тім? — лагідно поклав йому руку на плече Джон Бостер.
— Я бачив різних ворогів. Але всі вони були живі. Тепер — новий ворог. Це — машина, мертва бездушна машина, що знає тільки одне — виконувати накази свого господаря. Хіба це не страшно?
Джон Бостер не стримав усмішки.
— Любий мій, — відповів він, — і рушниця, і танк, і літак — теж машини. А ви їх, здається, не боїтесь. Чого ж лякатись тут? Знаєте старе правило: «іноді ворога можна перетворити на друга», та ще й на якого вірного.
— То стосується лише до живих істот, — похмуро зауважив Тім.
— Нічого, побачимо, може це стосується і до роботарів. Головне — треба мати певне уявлення, що воно таке справді, ті роботарі. Тім, я дуже на вас надіюся. Якщо ви, найкращий наш репортер, не дістанете потрібних відомостей про роботарів, — їх не дістане ніхто. На все добре. Ще раз бажаю вам успіху.