Твори у дванадцяти томах. Том восьмий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А що ви там робили?

— Хотів вас пограбувати, — відверто признався Дейв. — Я прочув, що ви там живете самі, тільки з китайцем-кухарем, а це ж мені на руку ковінька. Та нічого в мене не вийшло з тим грабунком. Щось мені перебило. Оце ж того я до вас і прийшов. Щоб вас застерегти. Я там у вашій садибі натрапив на якогось дикуна. Справдешній чортяка. Він би міг такого, як оце я, на шматки роздерти. Я від нього втікав, аж духу пускався. Він майже голий, по деревах лазить, як мавпа, а бігав, як олень. Я бачив, як він гнався за койотом і, далебі, вже наздоганяв його, коли сховався мені з очей.

Дейв замовк, стежачи, яке враження справлять його слова. Проте нічого не помітив. Джеймс Ворд дивився на нього спокійно-зацікавлено, ото й усе.

— Дуже дивно, дуже дивно, — промимрив Ворд. — Дикун, кажете? А чого ви прийшли розповідати про це мені?

— Та ж я вас хотів попередити про небезпеку. Я сам не дуже мирного ремесла чоловік, але душогубства не люблю… себто коли без великої потреби. Я подумав, що це й для вас небезпека. І вирішив, що треба остерегти людину. Щоб було по-чесному. Певна річ, як ви мені щось дасте за клопіт, то я візьму. У мене й це було на думці. Але як і не дасте нічого — мені дарма. Я вас остеріг, і моє сумління чисте.

Містер Ворд замислився, тарабанячи пальцями по столу. Слотер завважив, що руки в нього великі, сильні й воднораз випещені, хоча й темні від засмаги. Іще він відзначив те, що вже впало йому в очі раніше, — невеличку смужечку пластиру тілесної барви, наліплену на лобі над правим оком. І все ж та думка, що лізла йому в голову, була неймовірна.

Містер Ворд сягнув у внутрішню кишеню по гаман, вийняв з нього банкноту й подав Дейвові; той, ховаючи папірця, мигцем зауважив собі: двадцять доларів.

— Дякую вам, — сказав містер Ворд, натякаючи, що розмову закінчено. — Я це діло з'ясую. Дикун, що бігає на волі, — це справді небезпечно.

Одначе містер Ворд здавався таким спокійним чоловіком, що Дейв знову посмілішав. А крім того, йому навернувся новий здогад. Той дикун, напевне, брат містера Ворда, божевільний, що його потай тримають удома. Дейвові траплялось чути про такі речі. Може, містер Ворд не хоче розголосу. Ось чого він і дав йому двадцять доларів.

— Чуєте, — почав знову Дейв, — чогось мені оце тепер здалося, що той дикун з біса схожий на вас…

Більше він не встиг сказати нічого, бо в ту мить став свідком дивовижної зміни: остовпілий, він побачив перед собою ті самі невимовно люті блакитні очі, ті самі хижо простягнені ручиська, ту саму грізну могутню постать, що напружилася для стрибка на нього. Але цього разу в Дейва не було в руці ліхтарика, щоб пожбурити на страховище, і страшні пальці-пазури вхопили його за руки вище ліктів та стисли так сильно, що він аж зойкнув з болю. Перед самим своїм обличчям він побачив великі білі зуби, вищирені достоту як у собаки, що збирається вкусити. Борода містера Ворда тернула Дейва по обличчю, коли ті зуби майнули йому до горлянки. Однак вони не вгородилися в неї. Натомість Дейв відчув, як усе тіло містера Ворда заціпло в зусиллі стриматись, а потім його відштовхнуто начебто без будь-якої натуги, але з такою силою, що він відлетів до самої стіни і, вдарившись об неї, впав приголомшений додолу.

— То ви що, шантажувати мене прийшли? — не сказав, а прогарчав містер Ворд. — Віддайте назад гроші!

Дейв мовчки повернув йому двадцятку.

— А я думав, ви справді з добрим наміром з'явились! Аж воно ось що! Глядіть же, щоб я вас більше не бачив і не чув, бо я вас запакую туди, де ваше місце, — за грати! Зрозуміли?

— Так, сер, — видихнув із себе Дейв.

— То йдіть собі.

І Дейв пішов, не сказавши більше й слова. М'язи на руках у нього ще нестерпно боліли від страшного потиску. Коли пальці його вже взялися за клямку, його знов було зупинено.

— Вам ще поталанило, — сказав містер Ворд, і Дейва вразив жорстокий, зловтішний вираз його очей і. обличчя. — Вам ще поталанило. Я б міг, якби схотів, геть відірвати вам руки і викинути он у кошик.

— Авжеж, сер, — відмовив Дейв, і в голосі його бриніла цілковита переконаність.

Він відчинив двері й вийшов з кабінету. Секретар запитливо звів на нього очі.

— Овва! — тільки й сказав йому Дейв і з тим єдиним словом покинув контору й наше оповідання.

III

Джеймс Дж. Ворд мав за плечима сорок років, був досить багатий діловик і дуже нещасна людина, Сорок років він марно силкувався розв'язати одну проблему, яка затруювала йому життя що рік то дужче, — проблему своєї власної особи. В його тілі ніби жило двоє людей, і з хронологічного погляду тих людей розділяло добрих кілька тисяч років. Він вивчив явище роздвоєння особистості, мабуть, глибше, ніж будь-які півдесятка провідних фахівців у цій складній і таємничій царині психологічної науки, разом узяті. Але його стан різнився від усіх описаних у науці випадків. І навіть найбуйніші злети письменницької фантазії ще не породили нічого цілком подібного. Він не був ані Стівейсонів доктор Джекіл і містер Тайд, ані такий, як отой недотепний молодик із Кіплінгової «Найцікавішої повісті у світі» [17]. Обидві його особистості були так тісно сплетені, Що фактично ввесь час усвідомлювали й кожна себе, й одна одну.

Одне його «я» було цілком по-сучасному вихованою й освіченою людиною, що жила наприкінці дев'ятнадцятого та на початку двадцятого сторіччя. А друге своє «я» він визначив як дикуна, варвара, що жив життям первісної людини, ніби на кілька. тисяч років раніше. Але котре з тих «я» було його справжнє, перше, а котре друге, Ворд не міг би сказати. Бо він був обома ними відразу і то ввесь час. Дуже рідко траплялося з ним таке, щоб одне «я» не знало, що робить друге. Крім того, він не мав ніяких спогадів, ні зорових, ані яких інших, із того минулого, що в ньому колись жило його давніше «я». Воно так само жило в наш час. одначе прагнуло до способу життя, властивого йому, напевне, в тому давньому минулому.

Змалку він завдавав великої турботи батькові й матері, а також їхнім домашнім лікарям, хоч ніхто з них ні разу й на тисячу миль не наблизився до розгадки його химерної поведінки. Наприклад, вони не могли зрозуміти ані дивної його сонливості у вранішні години, ані надзвичайної жвавості увечері та вночі. Коли відкрили, що хлопець ночами никав по коридорах, або лазить на запаморочливій височині по дахах, або ж гасав десь по яругах і урвищах, було вирішено, що він просто сновида. А насправді він блукав зовсім не сонний, його просто поривало в ті нічні мандри давніше його «я». Якось на розпити одного тупоголового ескулапа він розповів усю правду, та зразу й пошкодував за тим, бо від його щирого зізнання зневажливо відмахнулись, наліпивши шаблонову наличку: «сновиддя».

Вся річ була в тому, що вечорами, тільки-но смеркне, він робився надзвичайно бадьорий і чуткий. Чотири стіни кімнати гнітили й дратували його. Він чув тисячі голосів, що шепотіли до нього з темряви. То ніч кликала його, бо на ту частину доби він робився нічним хижаком. Однак ніхто його не зрозумів, і він більше ніколи не пробував пояснювати. Йому поставили діагноз: «Сновида», — і почало вживати відповідних заходів остороги, найчастіше марних, бо, підростаючи, він робився чимраз хитріший і так чи так потрапляв щовечора втікати й більшу частину ночі перебувати надворі, даючи вияв своєму другому «я». А потім висиплявся аж до полудня. Через те він уранці не міг ходити до школи чи взагалі вчитися, і кінець кінцем з'ясували, що він може навчатись тільки в пообідні години з приватними вчителями. В такий спосіб було розвинуто й виховано його сучасне «я».

Але турботи в родині через те не поменшало. Всі знали його як мале чортеня, нез'ясовно жорстоке й злостиве. Домашні лікарі потай визнали його за психічного виродка, дегенерата. Ті декілька товаришів-хлопчаків, що він мав, були ним захоплені як справжнім дивом, але й боялися його. Ніхто не годен був змагатися з ним у лазінні по деревах, у плаванні, в бігові, в усіх хлоп'ячих витівках та капостях; і жоден не важився з ним битись. Занадто жахливі були його сила і нестямна лютість.

У дев'ять років він утік з дому в гори і там розкошував, полюючи ночами, цілих сім тижнів, поки його знайшли й забрали додому. Всі чудувались, як він спромігся прохарчуватись той час і навіть не схуднути. Вони ж не знали, а він не розповідав їм, скількох кролів, він забив, скільки спіймав і пожер перепелячих виводів, скільки пограбував курників на довколишніх фермах, ані яке вимостив собі в печері лігво з сухого листя й трави, що в ньому так багато ранків висиплявся в теплі й вигоді до полудня.

В коледжі він уславився своєю сонливістю й. тупістю на вранішніх лекціях і блискучими здібностями — на пообідніх. Із книжок та позичених конспектів він спромагався більш-менш надолужувати згаяне на тих ненависних уранішніх лекціях, зате в предметах, що читалися по обіді, дивував своїми успіхами. У футболі він показав себе як феномен і пострах чужих команд, та й мало не в усіх видах легкої атлетики перемагав напевне, тільки що іноді під час змагання зазнавав якихсь чудних нападів чисте берсеркерської люті. Але боксувати з ним товариші боялись, а останнього свого матча з класичної боротьби він відзначив тим, що вгородив зуби в. плече партнерові.

Коди він закінчив коледж, батько, не знаючи вже, що з ним робити, відіслав його на одне ранчо у Вайомінгу пожити трохи з ковбоями. А за три місяці урвиголови-ковбої мусили визнати, що не годні дати йому раду, і вдарили батькові телеграму, щоб він приїхав та забрав від них цього дикуна. А коли батько приїхав по нього, ковбої заявили, що в сто разів радніші мати серед себе людожера з джунглів, буйного божевільного., стрибучу горилу, ведмедя грізлі або тигра, що скуштував людського м'яса, ніж оцього дивовижного вихованця коледжу з модною зачіскою на проділ.

[17] Стівенсонів доктор Джекіл і містер Гайд. — Мається на увазі роман англійського письменника Р. Стівенсона «Дивна історія доктора Джекіла і містера Гайда» (1886), герой якого, доброчинний доктор Джекіл, час від часу перетворювався на містера Гайда, втілення всілякого зла. Кіпліпгова «Найцікавіша повість у світі» — оповідання про людину, що зберігала в собі пам'ять кількох представників давніх поколінь.