Зоряний єгер: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Стас дістав карту, хрестиком позначив на ній район, де вони знаходилися.

Тепер, коли рішення було ухвалене, він знову відчув себе упевненим, сильним; можна було залишити нарешті самокопирсання, відкинути докори сумління й почати гонитву, причому зробити це зі службового обов’язку, в ім’я захисту інших анторгських тварин.

— У вас є кульові заряди? — запитав він.

— Є крупна картеч, — Грауфф дістав з рюкзака коробку з патронами.

— Добре. Візьмете з собою лише ці патрони, продуктів на один раз і воду. Всі речі залишимо тут. Збирайтеся.

Грауфф сунув у кишеню пачку галет, узяв жменю патронів і, ледь посміхнувшись, показав очима на Бурлаку, що переминався з ноги на ногу. Стас сів на землю, перевірив неспішно свій станер, відтак, ніби між іншим, кинув насупленому вантажовідправникові:

— А ви що, Бурлако, вирішили залишитися тут? Ні? Тоді забирайте свою браконьєрську зброю, перезаряджайте. — Він кивнув Бурлаці на його рушницю.

Бурлака зраділо схопив двостволку і потряс нею над головою.

— Ну, тримайся, трипалий! — з жартівливою люттю закричав він.

— Тихо! — зупинив його Стас. — Вважається, що скажені тварини втрачають обережність, але не експериментуватимемо. Що швидше ми його наздоженемо, то швидше повернемося на базу. Підемо таким чином. Ви, Глене, тримайтеся сліду. Ви, — звернувся Стас до Бурлаки, — йтимете метрів за сімдесят лівіше і трохи позаду, пам’ятайте, ви не повинні втрачати Глена з виду. Я піду справа. Хто побачить щось цікаве, дає два короткі слабкі свистки. Питання є?

— Є, — сказав Грауфф. — Ви не сказали, що робити, якщо зустрінемо трипалого.

Нічого не відповівши, Стас звівся на ноги, підійшов до дерева, підв’язав до гілки, мов ялинкову іграшку, кульку радіомаяка. Увімкнув його, відтак обернувся до мисливців.

— У анторгських тварин, так само як і в земних, серце розташоване з лівого боку, — поволі й ледь хрипко промовив він. — Постарайтеся не схибити.

Чіпко тримаючись поглядом за ледь помітну доріжку трипалих слідів, Грауфф майже біг по лісу.

Як же жадібно людина хапається за хоч трохи зручне виправдання й навіть вигадує його, якщо треба, аби заглушити в собі почуття сорому. Для них таким приводом почати втечу від власної совісті послужив трипалий.

Грауфф раптом загубив слід, зупинився. Ліворуч, вторячи його рухам, завмер Бурлака, його лисина заблищала в кущах. Хруснула гілка справа. «Ай-ай-ай, вам ще вчитися і вчитися, юначе», — з докором подумав Грауфф. Слід відшукався неподалік, і лікар знову упевнено й безшумно попрямував уперед.

… Авжеж, соромно. Як вийшло, що він, у шостому поколінні мисливець, який усе життя вважав ворогів природи своїми особистими ворогами, раптом сам фактично став браконьєром? Так, він завжди полював лише на те, що дозволялося. Але ким дозволялося? Єгерем чи надгостинними господарями? Адже є ж правила, створені, щоб охороняти природу від людини, і раз не можна нікому, то чому можна йому, з якої речі? Але для нього роблять виняток. Роблять, самі на те права не маючи. І нема чого посилатися на інших, він завжди міг відмовитися. І міг, і повинен був.

Грауфф гірко пожував нижню губу, міцні зуби скрипнули по волосках бороди, що густо зачорнила половину обличчя. З шістдесяти трьох років свого життя він не менше тридцяти віддав захопленню полюванням. Він знав і розумів ліс, мав добре розвинену інтуїцію, відчував себе на будь-якому полюванні вільно й упевнено і вважав, що з природою в приятельських стосунках і може балакати з нею на «ти», і тому «по-дружньому» дозволяв собі те, що іншим було недозволено. Лише сьогодні, вперше за багато років, він подумав, що ніхто, жодна людина не має права розмовляти з природою інакше, як на «ви», і відчув таке незнайоме і тому, либонь, таке неприємне почуття сорому. Грауфф зрозумів, що йому чомусь не хочеться більше переслідувати трипалого…

Вони пройшли по сліду ще з півгодини, натрапили на ще не остиглий труп рогатого мурахоїда з перебитим карком, рушили далі, знову розтягнувшись ланцюгом.

Сухий, ледь присипаний листям ґрунт рідколісся змінювався вологими моховими болотищами, стежка, залишена звіром, то здіймалася на невисокі, вкриті хвойним стелюхом сопки, то спускалася в проточені невтомними струмками яри. Роздивляючись відбитки у формі трилисника на черговому острівці сирого моху, Грауфф раптом помітив, що травинки, прим’яті по краю сліду, ще не розпрямилися. Він помацав дно сліду: мох був щільно притиснутий до ґрунту. Якби звір пройшов хоча б годину тому, пружинистий мох устиг би трохи підвестися. Грауфф неголосно двічі свиснув.

— Що? — збуджено поблискуючи очима, уривчастим шепотом запитав, підбігаючи, Бурлака.

Грауфф зачекав на еколога і вказав на слід:

— Гадаю, звір був тут не більше п’ятнадцяти хвилин тому.

Стас уважно оглядів відбиток і згідно кивнув.

— Він утомився. Крок став коротший, краї слідів — виразніші, не так змазані, як при бігу, — додав Грауфф. — Схоже, трипалий зібрався відпочити.

— То чого ж ми чекаємо! Ще кидок — і він наш. — Бурлака був весь охоплений азартом гонитви, в ньому вже не відчувалося огрядності немолодої повної людини, навпаки, він рухався легко, безшумно, по-котячому пружно, немов готуючись до останнього, вирішального стрибка на загнану здобич. — Ну, вперед?

— Не поспішатимемо, — заперечив Стас. — Я знаю ці місця. Попереду невеликий молодий ліс, навіть не ліс, а гайок. За гаєм річка. Найпевніше звір там, і нікуди від нас не подінеться.

— Це чому ж? — уїдливо поспитав Бурлака. — Хіба не ви казали, шановний екологу, що й гадки не маєте, який це звір? Я б не ризикнув робити висновок про звички тварини, якої в очі не бачив.

— Вікторе, припини! — різко обірвав його Грауфф. — Сядь і не метушися, ти сьогодні вже раз відзначився, досить!

Приголомшений опозицією друга, Бурлака сів на землю й розвів руками: «Ну, знаєте…»